Просто сказати «гав».

Тузік не гордий. Якщо треба заради вечері зайти в чужу хату — зайде, на правах родича. 

На вигляд — він  маленька світленька дворняжка, з почуттям власної гідності. 

Отже,  якось у жовтні приїхала я в  село. Була там сама, Риндя вже перейшов на міську квартиру і ніхто з родичів теж не рвався мене супроводжувати . Середина тижня, всі зайняті різними важливими справами. Я цілий день щось робила, збирала горіхи, рвала шипшину, сушила яблука.

Ввечері прийшла до Ніни по молоко, і Тузік радо рушив мене проводжати. 
Я йому чесно сказала, що нічого у мене немає, можу тільки молока йому налити, а молоко — йому і дома налл"ють. 
Але Тузік не повірив і пішов за мною. 
Зайшли ми в подвір"я. Я налила йому молока в "собачу" мисочку і пішла в хату. Двері за собою зачинила ( а як інакше, на дворі вже ніч).

Через кілька хвилин на ганку почулося вимогливе "Гав!". 

— Тузік, — сказала я. — Давай будемо стриманими у своїх прагненнях. Я ж налила тобі молока, для родинного візиту такого вгощення досить…Йди краще додому. 

— Гав — пролунало у відповідь 

Я пояснила, що на мою думку, не зовсім чемно отак стояти на чужому ганку і вимагати вечері у людини, яка щойно приїхала в село і не встигла нічого приготувати. 

А Тузік відповів: "Гав!". 

Я запропонувала йому безліч варіантів поведінки, так, для роздумів: 
— негайно йти додому 
— відвідати інших родичів і сусідів; 
— спробувати зловити мишку і нею повечеряти… 

Тузік знову сказав "Гав!" і почав шкребтися у двері. 

У відчаї я вломала шматок булочки, тієї, що була колись по 3 копійки, а скільки зараз коштує — не знаю, вийшла на ганок і кинула цьому ненажері. Булочка закотилась за відро, але Тузік її знайшов. 

"Слава Богу!", — подумала я, зачиняючи за собою двері, нарешті він вгамувався. 

В цю ж секунду за дверима пролунало вимогливе "Гав!". В супровіді гучного шкрябання. 

 — Рекетир нещасний! Шантажист свинський! Ненажера лисогірська! 
Довелося винести йому другу половину булочки, яку він в момент схрумкав. 

І коли за дверима почулося чергове "Гав!", я втратила дар мови.  

Всі можливі варінти мирного врегулювання конфлікту, на жаль, були вичерпані. 
В арсеналі залишався тільки один, не зовсім мирний, але безвідмовний засіб . Для спілкування з тваринами в безвихідних ситуаціях. Його передали мені, мабуть, з генами пра..пра…пра….пра… баби і діда теж. Ще з доісторичних часів. 
Це майже як ядерна зброя проти мисливських луків. 

Я взяла в руки віник, набрала в легені побільше повітря, згадала (подумки) пра…пра..пра..пра.. бабу Секлету та інших бабів і на одній ноті затягла….одночасно відкриваючи двері…. 

Знамениту українську арію з народної опери "Відлякування собак".( Дія третя. Фінальна. Виконується в супроводі віника.) 

Звучить так:" А-а-а-а-а-а-а зд-о-о-о-хне-е-е-еш-ш-ш  ти-и-и-и-и!. 
("А здохнеш ти!", але інтонацію на письмі передати неможливо. Я б етнографічні експедиції споряджала б, аби це записати) .

Почувши страшні слова, бідинй Тузік зойкнув, підібгав хвоста, і хода з подвір"я. …В невідомому напрямку. Додому. Вечеряти. 

Мораль: За допомогою доброго слова і пістолета … можна зробити набагато більше, ніж просто за допомогою доброго слова! |

Я це зробила!

Вставила рекламу від Гугла в Хату-читальню! Тепер і наш пан не пропав! Бо ж і ми, Химко, люди!

Можна з чистою совістю рушати на побачення.

P.S. Для допитливих: її вставляють туди ж, куди і лічильник. І беруть там же. 

«Правий ботінок на лєвой ногє»

Думаю про смерть.

Смерть як доказ, чи як аргумент. Коли людина помирає, аби відстояти своє право жити.
Або, як у Горіна з Мюнхаузена, коли людину вбивають, аби довести,що вона жива.

А мнє нєбольно, а мнє прікольно.

Отакі ботінки.
 

Не знаю, як ви

а я розумнішаю просто на очах! Два дні тому я навчилась вставляти фото (дякуючи a.betka ), а тепер я вмію поставити лічильника!

Просто не знаю, як я після цього ходитиму вулицями. Така розумна, навіть страшно.:)

Архів у Кельні.Гіркий смак втрати

Мені шкода Кельнського архіву. Щойно в новинах передали про трагедію.

Шкода людей, які загинули, шкода документів, які я вже ніколи не прочитаю.

Я і мови німецької не знаю, але все-таки, приємно було жити, знаючи, що десь в Кельні зберігаються документи, яким тисячі і тисячі років.

А ще недавно дивилась документальний серіал про переслідування відьом . Була вражена, скільки джерел використали автори фільму. А інтерв"ю з науковцями! Дівична розповідала про дослідження городів з лікувальними травами!! Все німецькі архіви використовували. А тепер?

Так гірко мені  було тільки коли згорів архів у Кам"янець-Подільському… І померла баба Надя… І зникла пам"ять роду, яка вже ніколи-ніколи не повернеться.

Барсік, Ваш вихід!

Влітку нам здалося, що одного Ринді для такої кількості людей буде мало, і ми взяли на прокат Барсіка. Ініціатива належала моїй племінниці.Їй шкода стало маленького цуценяти, який ріс в сільській садибі, де, крім нього, було ще зо 5 собак.

Барсік прожив з нами літні місяці, але оскільки Риндя так і не зрозумів,що це за проява і звідки вона взялась на його(Риндіну) старечу голову, ми знайшли для Барсіка фостерну сім"ю. Тепер він живе у великому будинку на веранді, спить на дивані і грається разом з іншим песиком ,Фунтиком.  Моя племінниця разом з бабусею їздили його провідати. Барсік виріс і почуває себе чудово.

А тут він зовсім маленький. Спить на пеньку.

песик спить на пеньку 

 

А назвали його Риндя

Риндя — мій пес. Він живе з нами вже 13 років, з 1996. 

Така собі невідомої породи собака.

А назвали його Риндя, бо це наше родове собаче ім"я. Колись давно, ще у війну, в нашій родині була собака, яку звали Риндя. Була вона дуже розумна. Німці прострелили їй лапу, і хоч  лапа загоїлась, вона  завжди відчувала їх прихід. Тільки мали німецькі війська до села підійти, як Риндя одразу ж ховалась.

То ж на честь цієї Ринді ми назвали нашого Риндю. Ще його називають Мурця, Рибка або Хатня Тварина. 

песик у траві 

 

 

Ще у війну у нас була німецька вівчарка на ім"я Геббельс. Залишилась від окупантів, мабуть, як репарація?  Ця собака була не така розумна як Риндя, прожила у нас кілька років, а української мови, на жаль, так і не вивчила.

Фото Геббельса не збереглося.:) 

 

Кольорові слова

 Десь до 5 років слова були кольоровими. А потім я мала нещастя розказати про це татові. Він дуже здивувався. Слова не мають кольору!. І я повірила.

А що було б, якби я не повірила? 

Хто Річку в колі пань впізнає….

А коли щось закінчено — воно закінчено.

Дитиною я страшенно любила вести різні записи. Мала такі гарні зошити, куди старанно переписувала цитати з улюблених книжок, власні думки.  Непросто було вибрати зошит, не будь-який годився до такого писання. Треба було знайти незвичаність. 

Мій найкращий щоденник писався в червоному загальному зошиті з емблемами московської олімпіади. Пам"ятаю, що спочатку хотіла купити голубий, а потім — вибрала червоний. І шкодувала за голубим.

 

А коли була зовсім маленькою, мама привела мене в універмаг і запропонувала вибрати ведмедика.  

Ціла полиця ведмедиків, рожевих і жовтих.

Я вибрала рожевого, але потім…. яким гарним видавався мені жовтий.

Цікаво, як склалося б моє життя, якби мама купила мені і жовтого, і рожевого ведмедя? 

 

Завтра — Всесвітній день письменника.

Я зрозуміла,звідки в мені стільки творчості! Це ж переддень великого свята, Всесвітнього дня письменника. Тому треба писати-писати і ще раз писати. Як заповідав нам великий Ленін і не менш велика Джулія Кемерун. Тоді , можливо, приймуть у який-небудь ПЕН-клуб.