Яблуневі хроніки — 6 . Нас обманули !

Обов"язки поділили таким чином: Ганка — позначає місце, я — приношу яблуню, обрізаю коріння і вершечок, брат — копає ями, носить воду і поливає. І почалось!
Робота кипіла. Садок поступово заповнювався новими деревами. Пташки співали. Сонце пекло нещадно. Я пильнувала чужий сікатор, який вважав за честь загубитись у нашому садку.
На шостій яблуні ми зробили перерву, і послали Ганку перерахувати залишок. Дві яблуні пішли до дядька Андрея. Отже, мало залишитись 17. Ганка повернулась через 10 хвилин і видала — "22".
— Що "22" ?- ми ще не второпали.
— 22 деревця залишилось, — пояснила математично здібна Ганка. 

Ми додали , відняли, і…..
— Обманули ! 
Рома, провокатор, з доброї душі виклав нам все, що залишалось.

А що, — дивувалась потім Люда, — що ж їх там садити? — Раз-два — і все.
 — Людо, ми не в город садили, а в 50 років неорану траву! Спробуй там яму викопати, якщо ти роками під комп"ютером сидиш.

Примара благодійності з»явилась перед нашими родичами і сусідами.. Було ясно, що 30 ям в нашому садку за один день — це занадто. А саджанці з листочками два дні тримати без землі, та ще в травні місяці — це теж занадто. 
Ганка побігла кликати бабусю на допомогу. Бабуся у нас — спеціаліст з благодійних акцій, вміє розподілити родичам всяку всячину так, щоб ніхто не здогадався, що він не єдиний отримувач допомоги. На момент садіння вона перейшла до сусідів, аби не нервуватись нашими агрономічними технологіями. 

— Бабушка, бабушка,- загукала Ганка ще зі стежки на городі, — нас обманули.

Мама, звичайно, перелякалась і одразу ж надумала собі хто зна що.

— Як обманули? Хто?
— Дядько Рома. Він нам дав не 25 саджанців, а 30.

Погода була гарна, сонце — яскраве, пташки — співучі, вода — холодна. Ми здались на тринадцятому дереві. 
Вийшло так, що всі пусті місця ми засадили, а наверху, наверху нашого садка (він у нас на схилі, то ж є і верх, і низ) , так от, на верху все одно погано росте, бо там сухо. Це нам Вера колись казала, наша сестра у третіх. Не могли ж ми нехтувати родинними порадами. Правда, вона не говорила, що там нічого садити не можна, а лишень, що треба те все поливати. Якби вона ще розказала, як практично ми маємо збезпечити поливання? З нашим сидінням під комп"ютерами на відстані 70 км від садка? 
Отож, на тринадцятому б ми закінчили. Але мама вимагала посадити ще одне. Для певності. Бо 13 — це число недобре, а 14 — це вже класно.
На цьому місці брат виявив зникнення однієї черешні. Ми посадили дві, а він стверджував,що брали три. Або в садку загубили, або — віддали дядькові замість яблуні. Скажу чесно, я не вірю, що переплутала яблуню з черешнею. Я, звичайно, міська гуманітарна істота, іноді, але ж не в такій мірі! Ота примара втраченої черешні трохи псувала нам настрій. 

Зате тітка Ніна, баба Ніна, дядько Андрей і його дружина Ніна ( а у нас так, якщо не Ніна, то не з нашого села) тішились весь вечір. Їм усім впали з неба саджанці яблунь і паростки агрусу. 
Правда, дехто питав, який же це сорт? ( І чого люди такі допитливі?) Тоді я починала розповідати, що у мене є подруга Люда, а в неї — чоловік Рома, а в них — були квартирантки з Молдови, які торгували….. і так все з самого початку і до кінця.

Наша садова самодіяльність була до душі і місцевим природним силам, бо наступний ранок вони благословили хмурним небом, а день — рясним дощем. На наші, щойно политі деревця, стратегічно обкладені зверху сухою землею, ще й так, аби вода трохи затримувалась, дощ був якраз до речі.

На диво, все це неподобство, незважаючи на жаркий день і пізню пору для садіння, прийнялось і благополучно росте. Все, крім таємничої троянди "Секрет". До речі, це єдина рослина, сорт якої нам відомий достеменно.
А всі інші — що ми садили в нашу прадавню землю? Ніхто не відає.

Іноді мені спадає на думку, а що, як всі ці яблуні одного сорту? Осіннього? Наприклад, Слава переможцям? Що ж ми всі робитимемо з такою кількістю Слави?

 

 

Яблуневі хроніки — 5. Ходімте в сад, я покажу вам сад,

Зразу з"явилось дві проблеми: де і як ? Де садити саджанці, і як їх садити. Оскільки Рома з Людою були одноголосно призначені на роль керівної і спрямовуючої сили, ранок  в селі розпочався з телефонного дзвінка в місто.

Ми консультувались  як садити дерева!  Правнуки видатного садівника, а такої мудрості не знали ! На щастя, Люда була біля телефону і все пояснила: викопати ямку, налити води, зробити "калапуцю" і туди яблуньку опускаємо. Коріння і  вершечок дерева обрізаємо. Садити треба так, що місце щеплення було над землею .

Особливо потішив нас новий агрономічний термін "калапуця"! А ще — перспектива щось обрізати.

Звичайно, в порядному садку є свій сікатор. І це якісний сікатор. Але  мені з сікаторами не щастить. Перший я купила років 15 тому, тоді він коштував  половину зарплати середньої. Такі  були ціни. Послужив сікатор рівно  рік, і його вкрали.

Потім я купувала не  раз цей садовий інвентар,  і  всіх їх спіткала та ж доля: або крали, або самі губились! Коли зник передостанній, я твердо пообіцяла собі — ніяких дорогих сікаторів, купую найдешевший, бо вони в нас одноразові. Одноразовий і ріже — одноразово. Тому з обрізкою обіцяли виникнути проблеми.

Обрали маму парламентарем, вручили їй дві яблуньки і відправили  до відомого сільського садівника дядька Андрея.

Дядько Андрей так любить рослини, що навіть вигін, нашу святиню, яку ні німці, ні радянська влада не змогла змусити обробляти, навіть вигін він почав засаджувати деревами. Від такого нахабства сільське населення спочатку оніміло, а потім — віднайшло дар мови і нагадало про громадське призначення площі Кооперативної (так цей вигін офіційно називається). Дядько ж пояснив, що на площу не зазіхає, садить — горобину, з якої важко мати зиск, а обгородив свої насадження, аби худоба не пошкодила. Ну,  побачим, чим скінчиться ця горобина історія….

Зате сікатор у дядька точно був.  В обмін на яблуню нам його позичили. І ми приступили до пошуків відповіді на перше запитання: де?

Брат наполягав, щоб ми визначили місце, а він яму викопає. Мама оголосила, що не їй їсти яблука  з цього садка, тому самі і плануйте. Ганка готова була ставити ломачки-позначки там, де скажуть. А я — я спочатку апелювала до братового військового минулого ( як офіцер Радянської Армії мусить він мати навички стратегічного планування місцевості. Ну , щоб солдатам пояснити, де окопи копати ). Виявилось, що в окопних справах я нічого не тямлю, а брат — в плануванні садків. Тому ми з Ганкою взяли патики і пішли . Шукати місце для дерев.

Бо  не штука яму викопати, це будь-хто зможе. Штука —  план скласти. Тут я замовкаю, бо, здається, саме ретельним плануванням завалив Кім Філбі роботу Східного відділу англійської розвідки.  Чим переконливо довів усім скептикам, що планова система господарювання (особливо в  чужій розвідці) може бути ефективною. 

 

 

 

Яблуневі хроніки — 4

Вже смеркалось, коли ми нарешті під"їхали до хатки Роми і Люди. Хм, коли ми побачили ті яблуні…. у Люди раніше була ідея, щоб я повезла їх автобусом. Це гарна пригода виявилася б. Як врахувати 5 км пішки з цими гілячками!

Рома прояснив ситуацію. Виявляється, квартирантки їхні мали саджанці двох видів: дворічні, ті, які нам дістаються, і трирічні. Дворічні вони купили в когось, а трирічні — самі виростили, і ставляться до них з особливою любов"ю. Тому попросили Рому прикопати до осені (!!!), а за це — подарували йому всі дворічні , що залишились. Рома згадав про мій щирий інтерес до саджанців і  щедро вділив нам 25 яблунь і дві чершні. Брат стверджує, що черешень було три. Одна, дивним чином, зникла при перевезенні. Або загубилась у нашому садку, вже при посадці.

Але це ще було не все. Двомісячне проживання в одній хаті з садівницями так вплинуло на Люду з Ромою, що вони і самі навчились трохи різних премудростей. Одна з них — як розмножувати агрус. Треба нарізати пагонів і замочити в загадковій рідині "корневір" . Кілька днів — і можна садити ! Якраз на суботу , 9 травня, у них були дводенні пагони агрусу. Мокли в тазіку, чекаючи на народження коріння.

— Потрібен вам агрус ?-  запитала Люда.

Нам, татарам, вже було байдуже.  Все берем. І ми завантажили оберемок агрусу в багажник.

А Ромі з Людою — вручили чималий пакунок з цукерками. Бо саджанці зовсім на халяву — брати не годиться!  Особливо 9 травня і з зелененькими листочками на гілочках. Не тому, що свято, просто мало ймовірно, щоб прийнялись.

І ні в кого не виникла думка, а якого ж сорту ті яблуні? 

 

Яблуневі хроніки — 3. Трохи про нашого прадіда, бо , як відомо, яблучко від груші недалеко падає

Одна з них — садити садки. В Європі прадід побачив, що люди всюди садки садять. А українці чи гірші? 

Правда, радянська влада не дуже підтримувала європейські прагнення селянства, але прадід не здавався.Садив, щеплював і перещеплював, дід теж підхопив естафету, а тато наш — додав нових дерев у садок.  В результаті, ми маємо груші, яблуні і горіхи навколо хати, але дерева ці  — трохи застарі, як для нормального садівництва. Кілька груш і яблунь вже всохло,  на їх місці — порожньо, і хоча ми не рвались засаджувати садибу так щільно, як прадід , треба подивитись правді у вічі. Останній раз  ми садили дерево в 1993 році. Яблунька "Айдаред", і вона не принялась. Хм, навряд чи прадіду це сподобалося б! Не яблунька, яка не принялась, бо всяке ж буває, а наш садівничий ентузіазм! 

Зате садок ми любимо, і садибу нашу також. Бо це — такий собі зв"язок між предками і нами. 

Приємно рвати ягоди з черешні, яку посадила наша баба, як тільки прийшла невісткою на цю садибу ( Мамцю ж моя, це скільки тій черешні років? Я не вірю, що вона така стара).

Приємно, що горіх біля хати росте з кореня старого горіха, посадженого ще прадідом.

Приємно, що ми нарешті доклали своїх п"ять копійок в цю садкову епопею. Виключно, через підривну діяльність мого кума Роми. 

Яблуневі хроніки — 2. Почім саджанці для народу?

Тягну ті два кущі до села і тикаю  скраю городу, ближче до криниці. Саджанці з листочками не вселяють оптимізму. На календарі 3 травня, сонце пече, трояндовий кущ, вкрадений Ромою , загадково дрімає без жодних ознак життя. Може, колись і прокинеться, бо ознак смерті теж не помітно. 

Городні роботи у розпалі, забіги за пилком — теж, і тут озивається мій мобільний телефон. Люда. Що трапилось?

— Ти говорила,що хочеш саджанці собі купити, — сповіщає Люда 3 травня. — То наші квартирантки вже їдуть, і влаштовують розпродаж. Віддають дешево.

Вона передає трубку квартирантці і та пояснює, що готова за невелику ціну продати саджанці .

Мама смикає мене, невелика ціна, то скільки?

— Домовимось, — каже квартирантка.

Люда знову бере трубку , уточнює "домовимось" в межах 5 гривень і питає, скільки дерев нам треба.

Тайм-аут.Маленька  виробнича нарада. Мама, сусідка тітка Ніна і я обговорюємо кількість дерев. Мама каже, що 6 саджанців нас влаштують. Дві яблуньки, дві черешеньки і дві сливки.  Я дзвоню Люді , кажу цифру "6" і домовляюсь, що заберемо ці саджанці у вівторок. В моїй уяві деревця живуть в льоху, і їм день-два нічого не пошкодять.

У вівторок Люда дзвонить мені знову.

— То що, берете саджанці? Коли заїдеш?

Я кажу, що ситуація змінилась, мама в селі, а ми з братом виїдемо десь у п"ятницю . Тоді і заберемо.

Тут Люди обмовляється, що деревця прикопані. Я дивуюсь, чому не в льоху? А далі вона каже:

— Зважай, що їх 25 штук!

У мене темніє в очах. Ми ж стільки не замовляли. І потім, це вже немаленька сума! 6*5=30 , а 25*5=125. Трохи задорого для експерименту з саджанцями. Надворі — майже літо, що з них прийметься ?

Люда заспокоює:

— Це без грошей. Рома з ними якось домовився.

Я завжи вірила в Ромині видатні дипломатичні здібності. А ще — в його талант кулінара. Навіть не знаю, що виявилось переконливішим аргументом у цих складних переговорах! 

Я дзвоню мама і пояснюю, що дерев 25. Мама  — про гроші. Я — про халяву. Мама одразу ж вимагає брати всі. Поділимось з тіткою Ніною, коли що. Правильно, ми ж нащадки хазяїв, на дурничку нічого не пропустимо. Всьо в дом, моя клюковка, всьо в дом!

Залишається узгодити перевезення з братом, йому якраз в середині тижня актуально про яблуні говорити. В контексті, де вони взялись на його голову!

Де взялись, де… Рома  — у відпустці за власний рахунок. Тому у них квартирантки з Молдови, які торгують саджанцями. …

Я відчуваю, що вже втретє розповідаю цю історію, на цей раз — братові,  а насправді хочу сказати: "Не винна я в цій яблуневій епопеї! Це Рома все вигадав!" 

 

 

Яблуневі хроніки. Початок славних справ

Забула повідомити, що хатка їхня — біля базару розташована. З невеличкою ділянкою і льохом. Тому квартирантки  в"їхали не тільки зі своїми речами, а ще  й з саджанцями, які продавали вінничанам.

Звідси все і почалося. Спочатку я забігла до Роми і Люди на передодні Вербної неділі. Привітати похресницю з днем народження і рушати на далекі села. Тут мене  і посвятили в подробиці квартирантської епопеї. 

— А що вони продають? — поцікавилась я.

— Та все. Яблуні, груші, черешні, сливки, троянди, — перераховував Рома.

— Троянди?  А які ?

Тут втрутилась Люда. І пояснила, що троянди  — ті, які   плетуться. А сорт називається "Секрет".

 — Розумієш, іноді таблички попереплутують, і  з кольором — не вгадаєш. Продадуть червону, а вона — білою виявляються. От один минулорічний покупець прийшов і розповідає: купував у вас червону, а вона — біла. А квартирантка не розгубилась і каже: це ж сорт такий, "Секрет " називається.

Я вже зацікавилась:

— А почім?

Тут Рома проявив ініціативу. Раз мені троянда потрібна, він її у квартирантів "позичить".

  Повів мене у льох, і з чималої зв"язки троянд ми вибрали кущ для мене. Обмотали його пакетом, аби не кололось і коріння не висохло, і я рушила додому. По дорозі зайшла в універсам, який тепер називається супермаркетом. 

— А що це у вас за троянда? — поцікавилась охорониця.

— Та я не знаю, сорт наче "Секрет" називається.

— А почім брали ?

Я вже хотіла сказати,  що просто так, подарували. А потім згадала, квіти не даруються, їх або крадуть, або купують. Я не купувала, отже…

 — Розумієте, — пояснила я допитливій пані. — Я її… вкрала. А пані — не здивувалась, бо всім відомо, щоб гарно росла квітка, треба її вкрасти.

На цій оптимістичній ноті ми з трояндовим кущем поїхали на далекі села, де благополучно посадили його в благословенну лисогріську землю.

Але Ромина підривна діяльність на цьому аж ніяк не закінчилась…