Уроки музики Уроки музики Уроки музики

Дивно, я його пам»ятаю. Підручник «Музика» для першого класу. Батьки купили його     мені  разом з іншими підручниками. Але я жодного разу ним не скористалась. Бо замість «музики» у нашому розкладі був предмет «співи», ми співали дитячі пісні, звичайні і піонерсько-жовтенятські, а оцінки отримували за вивчений текст. Я любила ці уроки. Мала гарну пам»ять і співати подобалось.

Але в другому класі все змінилось. У мене з»явилось два нелюбимих уроки, обидва були в середу. Перший – російська мова, ми вчились писати «работа» і не плутати російську і українську «и». В мене настрій псувався від однієї думки про російську мову. А другий нелюбимий урок – співи/музика. Тепер його вів новий вчитель. У великому, спеціально обладнаному кабінеті ми вчились за якоюсь незрозумілою методикою. Наприклад,  ми вивчали ноти не »до-ре-мі», а «зо-ві-йо». І оці «зо-ві-йо» ще й показували руками. Кожна нота мала свою комбінацію рук, напруживши пам»ять, я ще зможу деякі згадати. Багато значення надавалось  ритму, ми вистукували мелодії і писали їх ритмічний малюнок. Новаторська методика потребувала значних батьківських внесків, кожній дитині виготовили дошку з нотною лінійкою, на якій ми паличками викладали ритмічні малюнки, і купили музичний інструмент – сопілку , в ті часи вона коштували 8,50, в карбованцях, і цю немалу суму, мені, наприклад, дала бабуся. Краще б я ляльку купила!. Бо, на диво, як всякій творчій натурі нашому вчителю бракувало самоорганізації. Заповнивши по самі вінця кабінет музики сопілками, він забув про їх практичне використання. За два роки ми брали сопілку в руки – двічі? Тричі? В усякому разі, грати на ній я так і не навчилась, а коштовний інструмент двадцять років валявся в хаті (не викинеш,бо ж дороге), поки я її не подарувала племіннику.

Та повернемось до моєї школи. На уроках музики ми більше не вчили тексти дитячих пісень, місяцями ми співали один куплет однієї пісні: «ми корзиночки несем, дружно з піснею ідем, гей збирай урожай і на зиму запасай». Наспівавшись, вистукували ритм, викладали паличками на нотних дошках, і знову співали. Чомусь в російських текстах замість «йо» співали «о». Ви ж розумієте, як подобається дітям пісенька « маленькой олочке холодно зимо, из лесу олочку взяли ми домо». Моя мама досі впевнена, що я  цю «олочку» або  вигадала, або щось не так зрозуміла.

Одного уроку музики на тиждень вчителю-мучителю було мало. Заручившись підтримкою директора він ввів обов»язкові співанки щодня на другій великій перерві. Вся школа мала збиратись у актовій залі і співати-співати-співати… Старшокласники впевнено ігнорували нововведення, а малюки  — малюки слухняно приходили на щоденні співи. Що ж тут поганого, — запитаєте ви ? Та нічого.

Просто наш вчитель-мучитель- новатор мав  різкий характер, і любив говорити те, що думає. Не знаю, наскільки він різав «правду-матку» начальству, та перед учнями не соромився. Дітей, в яких не було слуху, він називав «свинями». В гарно обладнаному за кошти наших батьків кабінеті, на фоні напису «Мистецтво належить народу» він починав свою промову «А ті свині, які не мають слуху, нехай ….» Я не пам’ятаю, що «ті свині», до яких і я належала, мали робити. Слухати уважно, займатись додатково?. Я пам’ятаю тільки напруження , спітнілі долоні і бажання якомога швидше вийти з гарно обладнаного кабінету. І забути про «музику/співи» . До наступної середи.

Два роки я вивчала те «зо-ві-йо». Я була абсолютно впевнена у відсутності музичного слуху і страждала через це. Звичайно, робила вигляд, що мені байдуже. Що це не важливо.

Але насправді страждала.

Я вірила своєму вчителеві. Навіть коли  ми переїхали в інше місто і я пішла до іншої школи. Без «зо-ві-йо», з милою вчителькою, яка вчила з нами дитячих пісень, награвала на баяні різні мелодії і пояснювала, що таке «марш», «вальс» і т.д.,словом, робила все, про що писала шкільна програма з музики. А поза програмою діти ходили вчитись грати на музичних інструментах. Моя подружка  відвідувала приватні уроки,і вже вміла щось бренькати на «піаніні». Я теж мріяла навчитись грати, але…. В мене не було слуху. Мамина знайома, вчителька  музики, пропонувала вчити мене грі на фортепіано, але  я відмовилась, бо наперед знала, що не вийде. Вчитель-мучитель-новатор переконав мене.

— Олена Петрівна каже, що слух розвинеться, — переконувала мене мама. Та я боялась навіть пробувати, хоч тепер, напевне, навчилась би грати на будь-якому інструменті. Якби мала час і натхнення. 

А в сьомому класі мене відібрали в шкільний хор. Це вже була третя школа, і  шостий вчитель музики. Вчителі у школах змінювались часто. J Шостий вчитель дотримувався традиційних підходів, уважно переслухав весь клас і сказав мені приходити на хоровий гурток. Як я пережила ті прослуховування – не пам»ятаю, уроки музики залишились стресовими на все шкільне життя, але на хор я пішла. І що ж? Я  одразу ж почала фальшивити. Поки вчитель виявив, хто це фальшивить, поки наново  переслухав,… я готова була крізь землю провалитись.

— Ти ходи , але поки що не співай, слухай! – запропонував учитель. Майже як у «Повнолітніх дітях», але вдруге на заняття я не пішла. З новітньої методики «зо-ві-йо» я твердо засвоїла одне – в мене немає слуху. Парадокс, але ті всі вправи якраз були покликані в дітей слух розвивати.:)

З обома, такими значимими для мене вчителями музики я перетнулась в дорослому житті. Перший став відомим пропагандистом української мови і культури, створив ансамбль сопілкарів, і його хорові колективи славились на всю область і окраїни; я все поривалась сказати йому, що дітей не можна називати свинями, але була вже надто дорослою, щоб починати цю розмову. Випадково зустрівши другого я щиро зраділа, і хотіла б якось ще зустріти, аби подякувати. За те, що дав мені надію. Хоча співати я наважуюсь тільки в добре знайомій компанії.

А до чого я все це згадала?

Днями гойдала Мефодика і наспівувала то «гойда-гойда-гойдаша», то «крилатие качелі», а Ганнуська і каже:

—         Як гарно у вас,тьотю, виходить!

Мама моя не втрималась і пояснила онучці:

—         В тьоті немає ні слуху, ні голосу.

—         А мене подобається, — каже Ганнуська.

То ж я розгойдую гойдалку, посміхаюсь Мефодику і переспівую все, що хочеться.

Я ж не в школі.

 І моє співання подобається  двом людям. Ви ж здогадалась, хто другий?

Цукерковий регламент

В дитинстві я все розуміла буквально. Не тільки розуміла, а ще й діяла відповідно до свого розуміння.
Якось, дошкільням я отримала кульок з цукерками від когось з родини. Тато порадив мені не їсти зразу. «З»ж одну зараз. а одну — в обід !» — сказав він.

Я вирішила, що цукерки так і потрібно їсти: одну зранку, одну в обід, а одну — ввечері. Всесвіт в дитинстві видавався влаштованим розумно. В усьому, і у споживанні цукерок теж.

Отой кульок я їла кілька днів. Карамельки зі сливовим повидлом були смачнющі, але я дотримувалась регламенту:вранці, в обід і ввечері. Аж поки не пожалілась бабусі, що так хочу  цукерочку ще одну.

— То з»їж !- порадила бабуся.

— Але ж я вже їла обідню !

— То з»їж ще одну, — не розуміла бабуся.

— А тато…- я намагалась пояснити і тут надійшло прозріння.

Виявляється. цукерки не потрібно їсти по регламенту, можна так , як мені хочеться.  В обід я з»їла дві цукерки. Але на вечерю — сумлінно витягла з кулька одну.

Яким же був мій подив, коли в останній день мого цукеркового регламенту для завершення циклу не вистачило якраз вечірньої цукерки.

Ні, таки розумність у будові Всесвіту була.

А вчора, з якогось дива було мені видіння

Замість янголів і святих побачила я дівчинку зі скакалкою.
Себе.
Згадала, як в дитинстві вчилась стрибати зі скакалкою. Треба було різні види стрибків опанувати,і, чомусь, дуже важко було мені навчитись перехрещувати руки. Була там така складна техніка.
Пам»ятаю, як в селі блукала по садибі з тією скакалкою, стрибала і плутала… цілими днями… аж поки не навчилась.
А вчора дівчинка ясно стала перед очима. Зі своєю скакалкою.

Хм, хто вчив психологію, розтлумачте, ця дівчинка — моя суб-особистість ( як це слово пишеться, я вже забула)? 
Щоб мала означати її поява ?

 

Кольорові слова

 Десь до 5 років слова були кольоровими. А потім я мала нещастя розказати про це татові. Він дуже здивувався. Слова не мають кольору!. І я повірила.

А що було б, якби я не повірила? 

Хто Річку в колі пань впізнає….

А коли щось закінчено — воно закінчено.

Дитиною я страшенно любила вести різні записи. Мала такі гарні зошити, куди старанно переписувала цитати з улюблених книжок, власні думки.  Непросто було вибрати зошит, не будь-який годився до такого писання. Треба було знайти незвичаність. 

Мій найкращий щоденник писався в червоному загальному зошиті з емблемами московської олімпіади. Пам"ятаю, що спочатку хотіла купити голубий, а потім — вибрала червоний. І шкодувала за голубим.

 

А коли була зовсім маленькою, мама привела мене в універмаг і запропонувала вибрати ведмедика.  

Ціла полиця ведмедиків, рожевих і жовтих.

Я вибрала рожевого, але потім…. яким гарним видавався мені жовтий.

Цікаво, як склалося б моє життя, якби мама купила мені і жовтого, і рожевого ведмедя?