Остання з племені лелек

Мені нагадали  про лелек.Так несподівано. Я останні місяці думаю зовсім про інше. Про щоденну буденну буденність. 
Буденність мене виснажує, а я все одно про неї думаю. 
А тут — лелеки. 
Я зрозуміла, навіщо веду щоденник. 
Щоб не загубити себе. Світ такий великий, в ньому загубитись — раз плюнути, і я гублюсь. Скільки разів обіцяла тримати себе за руку, і не заходити в чужі хати, а ще — мати з собою завжди карту, і все одно — не зчулась, як загубилась. 
А десь, між чужими думками і долями лежить записана моя історія, і я вже не знаю, хто я, аж раптом з»являється доля, і голосом чистим і тихим, говорить, забудь гірке лихо. Забудь ворожнечу, обмови, бруд, леп , натомість згадай — ти Остання З Лелек.

Якщо до вас у хату залетів кажан…Практичні поради

3 вересня 2008 року . Новини з нашої садиби.

Лелеки полетіли. Мабуть, у вирій. Кажани залишились. 


Приїхала в село, поки розмови з родичами, те і се, вже стемніло. Добилась до хати, розпалила в грубі для затишку, і вклалась спати. 


О 5 ранку прокинулась від шуму крил. Щось літало по кімнаті. Судячи з шуму, це щось було не нічним метеликом. Набралась мужності, посвітила мобілкою: кажан.

От що робити в такій ситуації: 5 ранку, я хочу спати, а воно літає під стелею, і якби ж воно літало тихо, я б собі і далі спала. Брешу, не спала б, бо боюся кажанів.Ще вчепиться у волосся, воно ж дике. 


Довго думала, як його вивести на повітря. Геніальна ідея: відчинила вікно, зняла карніз з тюлями: лети, мишко, на свободу. Мишка стихла. Я закуталась в ковдру, бо надворі трохи холодно і заснула. 


Цілий день туди-сюди: сливки, алича, телевізор, комп"ютер… Десь після 9 вечора вирішила, що треба спати лягти раніше. Почепила карніз з тюлями на місце, розпалила в грубі для затишку, випила какао з молоком, погасила світло….


Мишка вилітела о 22.14. Де ця свиняка ховалась цілий день? 


От вона собі літає по спальні, а я мобілкою підсвічую, а вона літає… 


Що робити? вікно відкривати — я незагартована істота, замерзну точно. А мишка, судячи зі вчорашньої ночі, на вулиця не рветься. 


Беру ковдру, подушку і перебираюсь в іншу кімнату, називається вона Велика. Там телевізор і дивани, і спати можна. Вкладаюсь, засинаю…

Через півгодини прокидаюсь від шуму крил: мишка прилетіли. А двері у велику кімнату два роки тому згоріли, тобто — немає там дверей. І ця свинська мишка вже літає у великій кімнаті попід стелю. А я знову не можу спати. 


Стягаю з дивана покривало і завішую ним двері. Потім, пробираюсь, накрившись спідницею(захищаю голову від мишки) до вимикача і вимикаю мишці світло. Одночасно беру ковдру і зі швидкістю японських ніндзя вилітаю з великою кімнати у спальню. Вмощуюся знову у своє ліжко і намагаюсь заснути. 

Сниться мені маг-чарівник, який обернувся кажаном і прийшов до мене в гості. Переконує, що живе на землі вже кілька сотень років.  — Хочеш, — каже, — я вселюся в тебе? Я чесно відповідаю: Ніііііі! 


Вранці згадую сон і думаю, а якби я сказала "так"? 

Потім обережно відхиляю ковдру у велику кімнату. Мишка зникла. Просто кажан-невидимка якийсь. Чи вона за шафою сидить, чи за буфетом, чи вона вдень невидима стає ? А може, вона правда маг-чарівник, я ж відмовилась його впустити, от він і зник…Але скептичний голос мого покійного тата тихенько мені шепоче:"Не з твоїм щастям.".

Накинь на плечі плащ…

 Подарували мені якось скрипку і яблуко. І я довго думала, навіщо ? Що я маю зробити з цією скрипкою? А з яблуком, заснути як Білосніжка? Чи пізнати як Єва? А може посадити зернятко у себе в садку, і виросте велика яблуня з молодильними яблуками, хто з"їсть — одужає від усіх хвороб…
А потім… 
Не знаю, коли це сталося, але одного вечора я помітила, що вже давно не слухала Бурмаку, і дощ не слухала теж.Не сиділа під вікном просто так, не дивилась на краплі на склі, ти вважаєш це сльози…. це слід … слід від неба що йшло по землі…

Трохи нудна історія про тітку Ганну і її синів

Історія ця сталася першого вересня минулого року. Тієї осені я провела в селі чимало днів, і вдосталь натішилась місцевим колоритом. Було і смішне, і сумне, і смішно-сумне одночасно.

Отже, 1 вересня тітка Ганна пішла зранку в школу. Четверо її онуків там навчаються і жінці хотілось відчути свято. Там вона потішилась за онуків, побачилась зі знайомими, а потім — до своєї садиби, до сільської праці. 

Ввечері до тітки прийшов її старший син Семен з двома друзями. Навіть, не прийшов, а приїхав на власному автомобілі ( ті 15 хвилин, які можна пройти пішки). Прийшли вони з пляшкою, відзначити 1 вересня. Тітка, як жінка мудра, качалку в руки не брала, а вирішила, нехай краще п"ють у неї, ніж підуть в посадку , а вона буде за них переживати… 
Десь о 23 годині компанія вирішила, що час додому. Але була одна заковика. Семен, старший син тітки Ганни, нізащо не хотів залишати в неї на подвір"ї свою машину. Мало того, бив себе в груди і присягався, що і друзів своїх завезе додому.

Зразу скажу, автоінспекторів у селі немає. Вуличних ліхтарів — теж. 

Тітка, як жінка мудра, ніяк не могла дозволити сину в такому стані вести машину. А він, як класичний п"яний, категорично не погоджувався на альтернативний гужовий транспорт( тітчині коні). 
Розбудили зятя, який не має прав, але тверезий, тещі не відмовить… і наказали вести машину. 

Спочатку завезли одного друга, на відстань метрів триста… Потрапили в дві ями, гуртом випихали машину, виїхали на асфальтову дорогу. Тітка хотіла іншого гостя залишити, так би мовити, на трасі,(тут просто треба наше село бачити, такий поворот на бічну вуличку, ще метрів десять до його хати), але син не дозволив, справжні чоловіки п"яних друзів довозять до самої хати. 

Довезли. 

Повернулись на асфальт з грунтовки і несподівано заглохли.Бензин закінчився. 

Тітка пропонувала залишити машину в сусідів на подвір"ї, а вранці — забрати. Але Семен не для того потом і кров"ю її, машину, заробляв, аби залишати на ніч у чужих людей. "Мамо",- сказав він, — йдіть до Сергія ( її середущого сина, живе недалеко) і візьміть у нього бензин." 

Тітка, як жінка мудра, з п"яним не сперечалась, пішла до іншого сина, розбудила його ( ви ж розумієте, як він  зрадів мамі посеред ночі), взяла трохи того бензину. Залили, поїхали далі. 
Виїхали на черговий горбок ( треба бачити це село), в"їхали в черговий рів, гуртом випихали, витягали… 
Нарешті — Семенова долина. Доїхали до його хати. Вилізли з машини. Наче все… 
І тут Семен сказав:"Та що ж це я свою рідну маму додому не завезу?". 

Німа сцена. 

Це ще не кінець. 

Тітка, як жінка мудра, знає,що п"яного не перепреш. "Добре",- каже вона, поїдем до мене, але там вже і ночуй." Семен погодився. 

Сідають вони знову в машину, зять — знову за руль, і їдуть назад. Якщо я скажу,що вони знову заїхали в чергову яму, ви не повірите, але так і сталося. Зять прав не має, і машину водить … дуже символічно. Але тверезий.Тому , добравшись додому, він оголосив тещі: "Мамо, більше Ви мене на цю авантюру не підіб"єте!" і пішов спати. Можливо, він ще сказав Семену все, що про нього думає. 

Але тітка, як жінка мудра, знала, що п"яного не перепреш. 

Семен , переконавшись, що мама вдома, подивився на ліжко, на якому мав спати і виголосив чергову промову: "Та що це я в своєму рідному селі та й не доїду до своєї хати?!" І зібрався назад.

Разом зі своєю машиною, яку вже хотів вести сам. ( Бо зять навідріз відмовився). 

І тітка, як жінка мудра, зібрала всі свої сили і знову сіла в машину. 

На її щастя, долитого бензину вистачило якраз на цю поїздку. Машина заглохла в акурат на горбочку перед Семеновою хатою. Вони вдвох скотили її в долину. Семен трохи протверезів, але не настільки, щоб "не довести свою рідну маму до неї додому". Він навіть згадав про таємну бензинову заначку в гаражі.

Та хтось з богів нарешті почув тітчині молитви, заначка не знайшлася!

Ви уявляєте, якою щасливою була тітка? Я не уявляю. Мені здається,що вона вже взагалі нічого не відчувала. 
Тим не менше, тітка могла нарешті повертатись додому. Зайшовши до своєї хати вона подивились на годинника:5 ранку. 

За одну ніч вона протягом 6 годин їздила селом протяжністю "20 хвилин пішки ". А ви кажете, що в селі скучно жити! 
 

Просто сказати «гав».

Тузік не гордий. Якщо треба заради вечері зайти в чужу хату — зайде, на правах родича. 

На вигляд — він  маленька світленька дворняжка, з почуттям власної гідності. 

Отже,  якось у жовтні приїхала я в  село. Була там сама, Риндя вже перейшов на міську квартиру і ніхто з родичів теж не рвався мене супроводжувати . Середина тижня, всі зайняті різними важливими справами. Я цілий день щось робила, збирала горіхи, рвала шипшину, сушила яблука.

Ввечері прийшла до Ніни по молоко, і Тузік радо рушив мене проводжати. 
Я йому чесно сказала, що нічого у мене немає, можу тільки молока йому налити, а молоко — йому і дома налл"ють. 
Але Тузік не повірив і пішов за мною. 
Зайшли ми в подвір"я. Я налила йому молока в "собачу" мисочку і пішла в хату. Двері за собою зачинила ( а як інакше, на дворі вже ніч).

Через кілька хвилин на ганку почулося вимогливе "Гав!". 

— Тузік, — сказала я. — Давай будемо стриманими у своїх прагненнях. Я ж налила тобі молока, для родинного візиту такого вгощення досить…Йди краще додому. 

— Гав — пролунало у відповідь 

Я пояснила, що на мою думку, не зовсім чемно отак стояти на чужому ганку і вимагати вечері у людини, яка щойно приїхала в село і не встигла нічого приготувати. 

А Тузік відповів: "Гав!". 

Я запропонувала йому безліч варіантів поведінки, так, для роздумів: 
— негайно йти додому 
— відвідати інших родичів і сусідів; 
— спробувати зловити мишку і нею повечеряти… 

Тузік знову сказав "Гав!" і почав шкребтися у двері. 

У відчаї я вломала шматок булочки, тієї, що була колись по 3 копійки, а скільки зараз коштує — не знаю, вийшла на ганок і кинула цьому ненажері. Булочка закотилась за відро, але Тузік її знайшов. 

"Слава Богу!", — подумала я, зачиняючи за собою двері, нарешті він вгамувався. 

В цю ж секунду за дверима пролунало вимогливе "Гав!". В супровіді гучного шкрябання. 

 — Рекетир нещасний! Шантажист свинський! Ненажера лисогірська! 
Довелося винести йому другу половину булочки, яку він в момент схрумкав. 

І коли за дверима почулося чергове "Гав!", я втратила дар мови.  

Всі можливі варінти мирного врегулювання конфлікту, на жаль, були вичерпані. 
В арсеналі залишався тільки один, не зовсім мирний, але безвідмовний засіб . Для спілкування з тваринами в безвихідних ситуаціях. Його передали мені, мабуть, з генами пра..пра…пра….пра… баби і діда теж. Ще з доісторичних часів. 
Це майже як ядерна зброя проти мисливських луків. 

Я взяла в руки віник, набрала в легені побільше повітря, згадала (подумки) пра…пра..пра..пра.. бабу Секлету та інших бабів і на одній ноті затягла….одночасно відкриваючи двері…. 

Знамениту українську арію з народної опери "Відлякування собак".( Дія третя. Фінальна. Виконується в супроводі віника.) 

Звучить так:" А-а-а-а-а-а-а зд-о-о-о-хне-е-е-еш-ш-ш  ти-и-и-и-и!. 
("А здохнеш ти!", але інтонацію на письмі передати неможливо. Я б етнографічні експедиції споряджала б, аби це записати) .

Почувши страшні слова, бідинй Тузік зойкнув, підібгав хвоста, і хода з подвір"я. …В невідомому напрямку. Додому. Вечеряти. 

Мораль: За допомогою доброго слова і пістолета … можна зробити набагато більше, ніж просто за допомогою доброго слова! |