Як вилікувати сумний настрій — 2

Вчора киця Йона їздила до лікаря. Зранку вона встала, поснідала, зробила ранкову зарядку, повисіла на тюлях у великій кімнаті, проїхалась на вишитій серветці на столі, випила смачної водички з вази з букетом квітів і почала збиратись до ветеринарної лікарні. На дворі йшов дощ, а у Йони не було плащика. То вона закуталась у рожевий рушничок, вмостилась у бабуні на руках і рушила до дохтора-прохфесора.

Спочатку Йона з бабунею йшли вулицею, потім їхали в трамваї. Інші пасажири щиро тішились, що  з ними їде киця в рожевому рушничку, посміхались  і питали:

-А куди це ти, Йоночко, їдеш?

А Йоночка відповідала:

— До лікаря, щелення робити.

Прийшли в лікарню для тварин, а там стільки людей! А з ними і тварини були, звичайно, тільки Йона нікого, крім великої білої собаки, не побачила. Всі інші тварини чомусь сиділи в паперових коробках.Що то були за істоти, Йона і не здогадалась, бо лікарка тьотя Свєта вийшла , побачила Йону і каже:

— Заходь, Йоночко, без черги, бо ти ж моя сусідка.

І Йона з бабунею зайшли в лікарський кабінет. Лікарка кицю спочатку послухала, помацала животик і зробила висновок: «Мабуть, Йона, ти дуже хочеш мамою бути.»

Ага, Йона так мріяла про котенят, що навіть уявлила себе мамою. В неї обвис животик, як у справжньої киці-мами, яка годує діток. «Треба тобі, Йоно, негайно в далекі села їхати і заміж виходити»- порадила лікарка тьотя Свєта. А щоб Йона там не захворіла на лишай, тьотя зробила їй щеплення: вколола голкою в праву лапку  спеціальні ліки.

А тоді Йона знову закуталась в рожевий рушничок, вилізла до бабуні на руки і вони поїхала додому. Пакувати речі на далекі села.

 

Химерина доля-2

Ми трохи почекали, а потім рушили далі в чотирьох: я, Риндя, і Йона з Химерою,які постійно забігали наперед, стрибали, грались, тішились як тільки могли, і щиро вірили, що завжди в їхньому житті будуть теплі вечори, зелені вигони, і щирі друзі.
Назавтра я не витримала і перепинила бабу Галю біля коперації, виголосивши заздалегідь підготовлену промову «казала мама, що ви хотіли кицю нашу взяти, то коли вам можна занести». «Та коли хочеш,» — відповіла баба Галя. І ми домовилась на післязавтра.
Завтра баба Галя прийшла до нас на садибу з мішком і попросила назбирати антонівок, вона якраз зібралась квасити яблука, а своїх не вистачило. В той момент я готова була віддати їй всі антонівки з трьох садків (нашого, Никифорового і тітки Ніни), аби тільки вона взяла Химеру. Все це дуже нагадувало хабар, до тітки Ніниного садка не дійшло (хоча Люда останнього разу наказувала рвати їхні антонівки, як матимемо час і натхнення), а наші яблуні показала бабі Галі, і та взялась збирати.
Киці, звичайно, човплися в садку. Баба Галя побачила Йону і радісно вигукнула:
— Оце цю кицю я маю взяти?
Я знову перелякалась. Що, як бабі Галі теж не сподобається «той чорний» ? Химера на фоні Йони все ще програвала, вона була зовсім чорна, з маленькою білою плямочкою на шийці, а ще — була за Йону молодша і якась замученіша. Правду кажучи, її і гладили менше, а це , згідно з теорією транзакційного аналізу, негативно впливає на розвиток кицьок і людей.
— Ні, це наша, а ваша — ось! — я показала бабі Галі Химеру.
На щастя, баба Галя зовнішнім виглядом кицьок особливо не переймалась. 
— Приходь, приходь до мене, — щиро запросила вона Химеру, — у мене і сир є, і сметанка, а в неділю ще й молочко привезуть!.
Я перевела подих. Наче все залагодилось. Залишилось занести Химеру бабі Галі.
Наступного ранку я взяла Химеру на руки, і в супроводі Ринді понесла до її нових хазяїв. Я несла її і гладила, а Химера голосно муркотіла від задоволення, аж доки ми не прийшли до баби Галі. На подвір»ї загавкав собака, Химера злякалась і хотіла втекти. Я втримала її, продовжуючи вмовляти: 
-Не бійся, Химеро, тут тебе не образять, будеш тепер хазяйська киця, зі своєю садибою, і люди тут хороші!
— Та які тут люди, — гукнула баба Галя,- я ж одна живу!
Я внесла Химеру в хату, баба Галя одразу дала їй сиру в мисочці, і зачинила в кімнаті, аби киця звикла до нового дому.

Ми знову приїхали в село через тиждень, але, на наш подив, Химера не приходила в гості. Чи не могла знайти дорогу, чи боялась залишити бабу Галю? За агентурними даними, вона справно ловила мишей, гуляла в садку і на городі, а ввечері будила бабу Галю, щоб та пустила її до хати.
— Така хитра, — розповідала баба Галя, — знає, біля якого вікна я сплю, там і нявкає. Мушу вставати і її пускати.
Ми раділи, що Химера нявкає, і знайшла своє котяче щастя.

Але вона все-таки не забула нашу садибу.
Вже в листопаді мама приїхала обрізати дерева, і Химера прийшла в гості з пухнастим котеням. Де вона його надибала, невідомо. Опікала, як старша і досвіченіша. Впевнено зайшла в хату, вистежила мишку, і навіть залишилась ночувати, муркочучи на дивані, як колись.
Але на завтра мама вже її в хату не пустила, насварилась і вигнала, бо боялась ненароком замкнути в хаті.

Стала Химера справжньою красунею, блискуча чорна шерсть, білий нагрудничок і впевнена хода щасливої хазяйської кішки.
Бо,врешті-решт, мрії збуваються

 

Химерина доля

В цій чудесній історії розповідається про життя сільської киці Химери в наших далеких селах.Для початку — познайомтесь з головною героїнею.                                                                              Химера

Отже, вчора ввечері була зима, а я згадувала осінньо-літні історії.Химера — псевдо кішечки, яку підкинули нашим сусідам. Сусіди теж літньо-осінні, кішку брати з собою в місто не збирались, а поки є, то годували. 
Потім тьотя Ніна поїхала в місто, а Химеру передоручила нам.
Я приїхала, заходжу в хату, а там чорне котеня акуратно з мисочки суп доїдає. А це що за проява? Мама пояснила, що це тимчасова гостя.
Гостя , що гралась з Йоною цілими днями, попервах отримала від Ганки прізвисько «той чорний»:

— Бабусю! Вижени цього чорного!
— А це чому?
— Бо він негарний!
Довелось пояснювати, що всі мають право на піклування, і гарні, і негарні. А «того чорного» назвали Химерою, бо мама якраз зачиталась Фаулзом.
Але тітка Ніна вирішила дотримати слова. Якось вона приїхала, зловила Химеру, замкнула в хаті з наміром вивезти її на «курорт».Від наших сіл недалеко мережа санаторіїв, і всіх котів-собак туди вивозять. Ми і Йоні не раз погрожували, хуліганці,мовляв, не будеш слухатись, поїдеш на курорт.А тут примара курорту нависла над Химерою. 
Але — кожен сам господар своєї долі. Химера твердо вирішила на курорт не їхати. Невідомо як, вона вибралась з хати і втекла до нас. Я сиділа в спальні і читала, аж тут чує переможне муркання з сусіднього ліжка. Лежить там Химера, скрутилась клубочком, і ніякого бажання кудись їхати не проявляє. Ну що, я ж її не видала. Дуже вже гарно муркали на тому ліжку, ну як таку кицю віддати в курортні нетрі.

І зажили вони з Йоною удвох. Вправлялись в киць-фу зранку до вечора, ловили мишей і метеликів, бешкетували в міру і без міри. Йона почувалась господинею, а Химера — на правах бідної родички, до мисочки підходила тільки коли Йона поїсть. Зате їла все, і молоко кисле, і суп, і хліб, на відміну від примхливої Йони.
Та листя жовтіло на деревах, і кішки не знали того, що знали люди, що скоро стане холодно, всі поїдуть у міста, а брати двох кицьок у квартиру, де вже є чотирнадцятирічний Риндя…Кішки не знали, що такі компанії, зазвичай, у міську квартиру не переїздять.

Я стала погано спати. Прокидалась вранці і все думала, куди ж прилаштувати Химеру.Дуже було її шкода, так зворушливо вона підлаштовувалась до людей, так старанно приносила зловлених мишей, демонструвала свою потрібність . «От бачиш Йоно, — говорила мама нашій киці, — поїдеш ти на курорт, а Химера, людська киця, мишей ловить, вона поїде у Віннницю!». Йона не особливо переймалась. Вона твердо знала, що вже прописалась в нашому домі і ніхто її не вижене. І мишей вона теж ловила справно. А ми мусили шукати якесь вирішення Химериної проблеми.

Йона і телевізор

Ранок починається … У когось з газети, а у мене — з читання електронної пошти. Читаю, і краєм ока помічаю Йону, яка всілась біля телевізора.  Показують мультик про козаків. Йона його дивиться!

Що її привабило: музика чи зображення? Питаю, а вона не каже.

Вона переходила дорогу…

А я і не чекала. Цього ніколи не чекаєш. Йдеш собі, в своїх думках і клопотах, нічого не помічаєш, а тут — вона . Чимчикує.

В усі свої чотири лапи.

Через дорогу.

Я пришвидшила крок. Вона — теж.

Я побігла. Я сподівалась перехопити її на тротуарі.

Марна надія. Вона шмигнула просто перед моїми ногами. У сусідній двір. А я — за нею. А вона — між гаражі. А я — теж туди. А вона — на дерево. А я — під дерево. Далі бігти було нікуди.

Нарешті ми зупинились.

— Божевільна, дурновата, — прошипіла кішка.- Як ти смієш перепиняти мене ? Ти знаєш, ким я була у Єгипті?

Отож бо і воно, що знаю. Просто біда з цими кицьками, тільки побачиш ось таку, з ходою жриці (бо саме жриці люблять йти поперек дороги), спробуй наздогати! А наздоженеш — вона фиркає, і ображається.

Отак і бігаємо, тисячі років, люди-кішки, кішки-люди. Ми — шукаємо прадавнє знання, кішки — чистий спокій. Це ж заради цього чистого спокою вони вигадали легенду про нещасливість своєї появи на людських шляхах.

Думали, відчепимось ? Ніколи !

— Зараз же злазь з того дерева і розказуй таємниці своїх пірамід!

— Мяу!

 

Як у нас стало на одного кота менше

Бо він виявися кішкою! Ми повірили тітці Галі на слово, що то котик. І ніхто не здогадався перевірити, як там насправді.Котика назвали Плаксик, і він справно ловив мишей. Надто справно, як на особу чоловічої статі,бо всім відомо, що саме кішки найкращі у цій справі.

Так ми мирно і спокійно жили, аж поки якогось ранку мама уважніше не придивилась до мирно снідаючого Плаксика. І виявила повну відсутність основних чоловічих ознак.

В зв»язку з цим Плаксика перейменували на Йону.На честь кота, який жив у нас десь після війни і звався Йон. А назвали його так теж на честь ( в цій історії стільки честі!) героя оповідання Михайла Коцюбинського, бо якраз тоді цей твір був вельми популярний в нашій родині. Ну, той Йона був чоловіком, тобто, кіт був котом. А наша киця — стала Йоною жіночого роду. Але це так, дрібниці, Риндя, на честь якого назвали нашого Риндю, була вона. А Риндя — він. Ви все зрозуміли? Ось так.

Ганка з Йоною

Собаки і коти

Є у нас тепер котик-мурчик,зветься Плаксик. Як виявилось, сьогодні він зловив мишу. Чим забезпечив собі право на довге і щасливе проживання в нашій родині.
А Риндя, наш песик-дідуньо, демонструє чергову маразму. Щоранку їсть землю. Грудками. Іноді запиває котячим молоком, особливо якщо воно, молоко, вже скисло.
Запитання: чого йому не вистачає?