Клаптики, які ніколи не стануть ковдрою

Колись читала книжку Елізабет Сент-Джеймс «Живіть легко і просто», перша книжка про спрощення свого життя, яка мене потрапила до рук, і там була чудова фраза  — «клаптики, які ніколи не стануть ковдрою». Мова йшла про речі, які ми зберігаємо в своїх домівках і в своєму житті. І плануємо колись з ними щось зробити. Але це колись чомусь не настає. Воно перетворюється в ніколи.

Зараз в моєму житті, як ніколи, багато клаптиків, які не стануть ковдрою. Я не хочу їх викидати. Хочу ковдру таки пошити. І от зрозуміла, що планування — не замінить реальну  дію. Час діяти.

а у світі стільки цікавих речей, гарних схем для вишивання, клаптикових ковдр, а тепер ще й кошички зі старих газет роблять. І де тільки .. хотіла написати про час, але насправді тут потрібно натхнення. Час у мене не те, щоб був, але іноді трапляється, а от натхнення — знайти важче. І здається мені, що все так складно, так довго робиться, що і братись не варто. І тут я зрозуміла, що на роздуми витрачаю забагато часу, який у мене є, але не те, щоб аж дуже.:)
Просто взяла сьогодні якусь першу-ліпшу вишивку, а у мене їх черга ще з домалюкового періоду і почала вишивати. Ой, трохи складно, пальці відвикли. Але подивилась, що та вишивка не така вже й велика, в усякому разі на вигляд вона «скінченна», можна за місяць дошити, а то й раніше. Хатка в садку, гарна така.

і досі ще пахнуть тужливо долоні твої… оце не зовсім зрозуміле мені відчуття тілесності, туга за чиїмось тілом, за долонями, подихом, волоссям…

В Париж не хочу

Випадково натрапила на рекламу туру в Париж. З подивом усвідомила, що не хочу. Перший час після народження малюка я перечитувала такі рекламки і щось собі планувала-підраховувала. Зараз не хочу.Від думки про Париж згадую черги в музеї, змучені ноги і … ох, не варто було згадувати. Захотілось.:) Згадую східці Опери, і як я сиділа на них і милувалась містом,  і запах мила в обов»язкому для туристів музеї парфумів, те мило пахло якоюсь травою з мого дитинства, кашкою чи що, насправді це вважалось запахом квітів апельсина, але я потім стільки шукала ті квіти апельсина, в різних косметичних фірмах, і більше ніде так не пахло. Париж — це долина мого дитинства, вузька, вимита дощами вулиця в подільському селі, і глиняні схили,зарослі польовими квітами. І я, з відчуттям досі не описаного, не зрозумілого блаженства, гармонії і щастя. По вінця наповнена щастям, ось як це було.

Хочу в село

Малюк хворий. Температура тримається. Ми в місті. Друзі й подруги наперебій пропонують власні рецепти одужання. Я так хотіла б щось таке чарівне застосувати, щоб він одужав і ми могли б поїхати в село. Застати пізні черешні і ранні огірки. І Йона там сама, дівчатка-односельчанки її годують, але все одно неспокійно. І картопля там сама, жуки на неї нападуть,а хто оборонятиме. І хата сама.

І тільки Малюк в село не хоче. Він хоче на дитячий майданчик. І в цьому,здається,вся проблема.

Малюк хворіє вже третій день, я сьогодні до нього приєдналась. Сидимо вдвох, кашляємо. Мені в такі дні чогось гарного дуже хочеться, щоб хтось прийшов і приніс мені торбу з подарунками, такий кошичок з не конче потрібними речами, різними солодощами в барвистих обгортках, мильними книжками з серії «прочитав і забув», скрабами і гелями. А горло болить болить, і вже у вухо віддає. І  повернення у село відкладається.Млинці з черешнями в цьому сезоні ми  вже не застанемо. Сумно.

Вишивки тітки Насті

Зайшла на свій вишивальний блог, остання замітка про вишивки тітки Насті. От і тітки вже нема, померла минулого серпня. А ті фотки ще висять, такі, поганої якості, зроблені мильницею, колись я вважала їх навіть вдалими, і так натхненно викладала, ще й робила сама розсилку.5 років минуло, чи й більше? Тітка мені тоді казала, не бійся, народиш і все буде добре. Я згадую, як малому був місяць чи два, а я хотіла щось викласти на вишивальний блог, і навіть витягла фотоапарат, бо ще ж є ще фотографувати, і як на мене гаркнули, мовляв, чим це ти займаєшся… і з того часу ні вишивок. ні фото. Малюк мій — такий вимогливий був до мами, все хотів, щоб його бавили, з рук не злазив, я хотіла з ним за комп»тером посидіти — ні-ні-ні, одразу починав вередувати, або носи мене, мамо, або буду плакати. От я й ходила з ним годинами на прогулянці, двічі на день, мотала кола, брала з собою книжку і зошит, намагалась щось читати-писати, а потім, це сталося в 11 місяців, я взялась писати статтю про Бесарабію, і раптом відчула втому, якусь неймовірну, такі важку, наче мене обліпило зі всіх сторін, і сил ні на що не залишилось, і писати теж не хотілось, тобто, я писала, але раніше завжди відчувала радість від свого писання, додавало мені сил воно, а от з того дня — залишилась тільки втома.