Боже, чем я всю жизнь занимаюсь !   

Ви не повірите, чим.

Виношу з хати мишей.

А тепер запитайте мене, звідки в хаті, де живе така відома мисливиця,  Артеміда наша лисогірська ,  Йона-Діана, дракон місцевих садків і  полів, звідки в хаті  взялись миші?

Відповідаю, вона ж сама їх і приносить.

Чесно кажучи, маю підозру,що у неї від весни і волі трохи дах поїхав, якщо так можна про кицьку сказати.

Я тільки що винесла чергове мишеня з хати і викинула його на клумбу. Між іншим, воно було живим. Це така нова мода тепер – тягти у хату живих мишей, а потім бігати за ними по кімнаті. Спочатку створимо проблеми, а тоді вирішуємо. Геніально.

До речі, Йона досі не здогадалась, куди зникає її здобич. От і зараз тиняється по хаті і до всіх чіпляється:

—         Ви мишку не бачили? Сіреньку таку? 

 Щоб ви знали, мишки потрапляють в хату через кватирку. Так, ми її навчили, Йону, не мишку, на свою голову навчили, лазити через кватирку. Настільки вправно, що вона і з мишкою в зубах в хату влазить! Геніальність цієї ідеї  — Йона через кватирку —  у виборі вікна, зараз ви зрозумієте і оціните, вона влазить у хату  через нашу з Мефодиком спальню. Уявляєте? Я тихо й мирно сплю, Мефодик теж, аж тут плюх – Йона з мишею. О п»ятій ранку. І давай гасати по кімнаті. Що мені робити? Вдавати міцний ранковий сон чи ловити Йону з мишкою? Прокидається Мефодик, і я маю ще й третій варіант для вибору – годувати сина, чи ловити Йону, чи мишку, чи вдавати міцний ранковий сон. Сьогодні я змусила себе розплющити очі – і зустрілась з Йониним поглядом. Слухайте, я з цією дамою не знайома. Я навіть не впевнена чи це Йона.  Досі в нас жила лагідна спокійна киця, ну, спокійна  це перебільшення, але загалом вона була лагідною . Колись. А це – як мінімум єгипетська жриця. Чи Клеопатра в останньому перевтіленні Просто  я більше нікого з єгипетських жінок не згадаю. Забула давню історію,що поробиш. Хронічний мамський недосип.

 

Кватирку я зачинила. На защіпку. А Йону випхала назовні.

Бо я теж буваю підступною.

Хай жриця посидить на підвіконні з того боку і подумає над своєю поведінкою. Я  їй до ранку не відчинятиму. І не просіть.

А просто зараз ляжу спати і забуду про її існування.

Аж до другої години ночі. 

 

Потім за вікном пролунає жалібне нявкання, і я, звичайно, відчиню кватирку, і запхаю це нещасне створіння під ковдру, і ми всі заснемо міцним сном, я, Мефодик, і муркаючи жриця з Стародавнього Єгипту, Артеміда-Діана, а в нинішньому перевтіленні – наша Йона.  

Буденне.Знову Йона

Мефодик стоїть в кошичку (це ми так називаємо манеж). Я читаю «Їсти, молитись, кохати» з монітора. Я тепер щодня читаю кілька сторінок. На фоні нашого лисогірського життя розповіді про італійські ресторани – саме те,що треба, для повного щастя.

Тут в хату влітає Йона з черговою мишею в зубах. За останні дні я відкрила для себе нові грані котячої особистості. Виявилось, що Йона – садистка. Так, так, для неї мало просто зловити і придушити мишу, треба ще добряче помучити жертву перед стратою. Якщо миша здалась без бою, в надії на легку смерть, то марні її сподівання. Йона їсти не хоче, вона хоче забави.

Миша – не знаю чого хоче, вона лежить, притворившись трупом бездиханним, але Йону не обманеш. Вона штурхає труп лапкою, мовляв, давай, рухайся, і мишці доводиться вставати  . Вона пищить, я верещу, Мефодик аж підстрибує в кошичку, так цікаво, Йона бігає за мишкою, мама – за Йоною з віником, а всі разом – мотають кола по кімнаті. До речі, мій марафон з віником не дав ніяких результатів,Йона настільки сконцентрована на миші, що просто не звертає на мене уваги, а я боюсь вдаватись до більш радикальних дій ,наприклад, вигнати Йону з хати,бо тоді доведеться мати справу зі справжньою живою недресированою мишею де не будь  під шафою чи буфетом..

Правда, з кожною хвилиною миша стає все менш живою, і врешті Йона запихає її під стару газету,що валяється біля дивану. Киця уявляє собі продовження забави у формі рольової гри, от вона гуляє по кімнаті, знаходить газету, заглядає під неї :

—         Що це? Хто це ? Мишка? Звідки? ,- ну і так далі за сценарієм, наскільки вистачить фантазії. Для більшої насолоди Йона залазить під диван і готується до фінального виходу.

Та насправді – зараз мій вихід. Я теж вмію гратися,  і тому швиденько хапаю газету з мишею і виношу на город. Миша, нарешті, справляє враження справжнього трупа і я обережно присипаю її землею. Спочивай з миром, мишко, сподіваюсь, в минулому житті ти була не Гітлером і не Ельзою Кох.

А тим часом в кімнаті – Йона пропустила мій хід. І тепер гадає, куди ж поділась її цяця?

— Мишко, де ти ? Ку-ку?

Ні  мишки, ні газети. Під Мефодьчиним пледом, тричі заглядала —  нема, під шафою – чотири рази залазила – пусто, за буфетом,прогулялась двічі, наче випадково – нічого, під духовку, засунула лапу, один раз – безрезультатно, вісім разів обійшла кімнату – марно, підступна миша зникла безслідно.

—         Мабуть, надвір втекла, — вирішила розстроєна Йона і рушила за двері.

Шукати нових пригод. На свою і мою голову.

 

А ще буває так: біжиш, біжиш, біжиш — зупинилась, і що далі ? Ніяк не втямиш. Не розумієш, ні куди бігла, ні навіщо, але найгірше — оце «що далі».По-старому відчуваєш, що не можеш, а нового — не вивчила. І вже з»являється вибірковість у навчанні, хочеться вчитись тільки корисному, а  як зрозуміти, що те корисне?

— А що це ти робиш у садку? — запитала елейним голосом мачуха  Попелюшку.

— Пишу казку, —  стомлено відповіла Попелюшка. З невідомо-яких причин вона вирішила бути чесною у словах, намірах і вчинках.

— Прекрасно, прекрасно, — похвалила мачуха.- Продовжуй.  Лишень перебери горох, прибери у кухні, почисть килим у вітальні, здай звіт у пенсійний і податкову, зайди в соцзабез і підтвердь,що ти не перетворилась за останні 5 місяців у мільйонерку — і можеш писати.

— А моя думка? Вона за цей час втече!

 

 

 

Все,що ви робите, або не робите — вірно

просто вам відкриті не всі шляхи.

Часом життя здається мені коридором з безліччю дверей. Одні — відчинені, інші — зачинені. Ті, що зачинені — вони зачинені по-різному, якась на великий замок,  інша — непомітний англійський, ще якась — на шворочку.

Проблема в тому, що іноді ці двері відчиняються, але ж ми настільки звикли бачити їх зачиненими, що й не здогадаємось смикнути за ручку.

А буває,  що якійсь двері вважаємо завжди відчиненими і все збираємосьтуди зайти. Одного дня переробили всю роботу, і нарешті відважились смикнути за клямку, а там вже давно все закрито.Сюрприз.

Казка про дівчинку , яка розмальовувала хмарки

Дівчинка вилізла на дах свого будинку і подивилась вгору. На небі пропливали великі пухнасті хмаринки, білі-білі.
— От якби я могла дотягнутись до хмаринки, — подумала дівчинка, — я б мала б де малювати !
— Але ж хмаринка високо в небі, я а маленька, як же мені дістатись до неба, — міркувала дівчинка. 
Різні ідеї спадали їй на думку, але жодна їй не подобалась:
— Може піти до рибалок, попрохати велику сітку, ту, яку вони закидають в море, і зловити в неї хмаринку? Але як малювати, коли хмаринка в сітці? Чи попросити теслю, щоб зробив мені високу-високу драбину, аби я могла вилізти аж на небо? Та на драбині малювати незручно.

Так нічого не вигадавши дівчинка геть засумувала, спустилась з даху і прийшла додому.
— Що ти намалювала на даху? – запитала її матуся
— Нічого. Я зрозуміла, що хочу розмальовувати хмарки
— Чудово! – зраділа матуся, бо вона завжди раділа доніним ідеям. А ще – давала гарні поради. 
— Ти піди до Майстра-винахідника, — запропонувала матуся доні, — і він щось вигадає.

— Звичайно, допоможу, — сказав Майстер-винахідник, коли дівчинка розповіла йому про своє бажання розмальовувати хмаринки.
— Отже, тобі потрібен чудовий пристрій, щоб дістатись до неба.. – бурмотів він, перебираючи інструменти.
— І щоб малювати було зручно, — підказувала дівчинка.
— То тобі потрібна керована повітряна куля! Будеш на ній підлітати до хмаринки, а з корзини малювати. Я зроблю тобі найкращу в світі повітряну кулю, вона не залежатиме від вітру, а спеціальними кнопочками ти зможеш спрямовувати її куди схочеш.  

Майстер взявся до роботи так ретельно і вміло, що вже на завтра керована повітряна куля була готова.

Дівчинка залізла в корзину, натиснула кнопку «вгору» і полетіла до найближчої хмаринки. Вона дістала фарби і намалювала на ній серпневий город з соняшниками і гарбузами. А потім полетіла до іншої – і в небі над містом з’явився великий рудий кіт з блакитним бантиком на шиї. Кіт посміхався від задоволення, адже не кожній тварині випаде честь літати на хмаринці.
Люди в місті попіднімали вгору голови і теж почали посміхались, бо як же не радіти, коли в небі пливуть веселі різнобарвні хмаринки.
Відтоді дівчинка щодня піднімалась в небо на своїй керованій повітряній кулі і розмальовувала хмаринки. Коли збиралось на дощ, вона малювала на дощових хмарах веселі обличчя і навіть найбільш грізні грозові і градові хмари м’якшали, теплішали і випадали на землю лагідним літнім дощиком.
Мешканці маленького міста стали частіше дивитись не небо. Тепер в місті ніхто не сумував і не сварився, навіть якщо й була причина. Варто було подивитись на розмальовану хмаринку як настрій поліпшувався. Замість сліз на обличчі з’являлась усмішка, а ймовірний ворог ставав другом. Покинувши витрачати час на сум і сварки, мешканці міста навигадували і зробили безліч гарних винаходів та речей. За роботою вони завжди співали веселих пісень і допомагали одне одному.
А дівчинка почувалась найщасливішою серед усіх людей в місті, вона все малювала і малювала, і знала, що завжди матиме вільне місце для нових малюнків.

 

Йшов дощ сьогодні

а передовий загін родичів зранку помчав на далекі села, згідно з розпорядженням прем»єра Азарова, братись за лопати.

Мефодик був чемною дитиною, поснідав і ліг спатки. Проспав майже дві години. Я з тієї радості, що маю трохи вільного часу, махнула рукою на всі важливі справи , взяла книжку про мудру кицю Клеопатру і зачиталася.

Як тільки головна героїня з донькою виїхала до Швейцарії, Мефодик прокинувся і забажав їстки, спілкуватись і гуляти. А надворі дощ!

Так ми і прожили цей день, удвох, з книжкою і дощем  за вікном.

Річка-письменниця

Отак потроху, маленькими кроками, рухаємось до мети.

Хоч з Мефодиком багато не напишеш, але щось таки виходить. І не тільки написане, а й надруковане.

В журналі «Маленька Фея і сім гномів»  за квітень читайте мою казку «Про дівчинку , яка розмальовувала хмарки».

Мефодик у вісім місяців

Дуже славна дитина. Хоче до всього дотягнутись і взяти в свої руки. Отакий самостійний хлопчик.

Тягне маму за носа і за коси, ледве вирвалась сьогодні у ванній .

Говорить склади:дядя, мама, баба і любить щось наспівувати.

Сьогодні бабуся йому каже: «бе!», а він повторив!

Хоче ходити. І ходить, тримаючись за руки мамині чи бабусині.

Любить стояти. Вже проблема нагодувати, бо хоче їсти стоячи. Постійно поривається встати, а що ми годуємо його не  у стільчику (стільчика в нас немає), а на дивані (отакі в нас порядки, диван замість їдальні), то результати вставання під час годування — на капі.Йогурт, каша , бараболька — Мефодик щедра дитина і ділиться з диваном усім.:)

 

Позавчора Мефодик відвідав книгарню «Є»

Дивом книгарня вціліла.

Взагалі ми супроводжували Ганку, отак запитали, чи не треба їй якоїсь книжки. Ганка подумала і каже, що треба.

Ми сіли в колясю і поїхали. Просто в «Є». Там проходи між полицями широкі, можна заїхати і з колясею.

Ганка довго вибирала. Бо там є з чого вибрати. А Мефодик знудився.Виліз з колясі, посидів на стільчику, погрався буклетом, походив , подивився.

Нарешті Ганка вибрала і ми пішли до каси. А касир нам каже:

— Дайте гривню і двадцять копійок.

Це була його стратегічна помилка (касира). Бо поки я шукала гривню і двадцять копійок, Мефодик знайшов гарну цяцю, за сумісництвом — мисочку для грошей  з логотипом книгарні. Несподівано мисочка полетіла на підлогу і, о диво,  трансформувалась в дві мисочки. Касир, як не старався, не зміг повернути їй первісний вигляд і форму.

Я пробурмотіла, що ми заплатимо, продавці сказали:»що ви, що ви, це дрібниця». Еге ж, я б на їх місці теж так сказала б, і ще доплатила, аби ми тільки з книгарні вийшли. Бо Мефодик рвався журнали почитати, там біля каси журнали викладені,я його ледве вмовила відкласти на другий раз, кажу, в нас і дома «Всесвіт є», то ж пішли швиденько звідси (доки міліцію не викликали:)).

Отакі ми книголюби.:)