Дякую вам, сусіди, що сварилися завсіди…, або знову про Йону

Поки Йона з мамою були в селі, а я намагалась отримати лікарняний лист, в мережі і в реалі моъ друзі обговорювали Йонині пологи і виявилась ще одна потенційна загроза для бідних котенят: аморальні коти.
Ті котяки, як з’ясувалось, можуть бути настільки аморальними, що тихцем пробираються у хату і вбивають котенят, аби киця-мама належала тільки їм.
І я зразу ж згадала череду котів у незабутні дні Йониного весілля. Дехто з наречених настільки звик до нашої садиби і благодійної їдальні «Собача мисочка», що продовжував гостював чи не щодня, а Сірко-нахаба вже й гуляв по хаті, а що найгірше – він знав про апартаменти «за стіною». Уявляєте, яка страшна небезпека загрожувала бідним котенятам?
Тому ми з Ганкою часу не гаяли, щойно я отримала лікарняний, як ми одразу ж зібрали сумки і рушили на далекі села з твердим наміром оборонити бідолашну Йонусю і її діток від усіх лисогірських аморальних котяк.
Прибувши в село, склали план оборонних заходів і суворо його дотримувались, проявляючи пильність: позачиняли вікна і двері, а всіх чужих котів зустрічали безсмертними вигуками»Акот» і виганяли за межі садиби.
Та складений план мав суттєвий прорахунок: ми не врахували благодійну їдальню «Собача мисочка», яка продовжувала справно функціонувати під горіхом і деякі собаки по старій пам’яті все ще приходили туди на другий сніданок. Ми собі думали, що собаки, а переважно саме вони приходили в їдальню під горіхом, – не коти, на горище за котенятами не полізуть. Але Йона мала на все свою думку і швидко поклала край нашій благодійності.
Вона, як з’ясувалось пізніше, теж чула про аморальних котяк. Може, мама їй розповідала в дитинстві? Чи сусідські кицьки поділились досвідом? Так чи інакше, але Йона була насторожі.
Прадавній мисливський інстинкт дозволяв нашій киці відчувати наближення чужих тварин і реагувати задовго до того, як ми, люди, могли їх побачити. Не мало значення, хто прийшов і для чого, собака він чи кицька, чи куниця з тхором . Для Йони всі чужі були потенційними ворогами її діток, і ставилась вона до них, ну, м’яко кажучи, не зовсім по-дружньому.

Почалось все, коли до нас завітав Лізин песик, невеликий чорний собака, з тих, кого люблять тримати в сільських садибах, бо їсть мало, а гавкає багато. До всього, Ліза доводилась Ганці сестрою у п’ятих, то ж песик перебував у нашій садибі зі статусом майже родича. Вважаючи себе своїм, він одразу ж взявся до вчорашнього борщу в мисочці під горіхом. Та не встиг песик зробити перший ковток, як на сходах з другого поверху почулось знайоме лапкогупання і з’явилась вона — Йона.
Чесно кажучи, це була не зовсім наша Йона, худенька тендітна киця, а інша, незнайома і навіть небачена досі істота. Те, що спустилось по сходах, мало хвіст, і не просто хвіст, це був цілий Хвостяка, великий, пухнастий, він стирчав догори дрином, демонструючи кожну волосинку, наче його довго мили в шампунях з кондиціонерами, а потім укладали з пінками і мусами для підвищення пухнастості. З-за хвоста виглядала Йонина мордочка, яка буркнула щось на зразок:»дуже поспішаю», і вискочила на ґанок.
— Оце хвіст!, — тільки й встигли подивуватись ми з Ганкою, як з знадвору почулось жалібне скавучання, і Хвостяка з Йониною мордою вже мчав сходами наверх.
Чи варто писати, що ніяких слідів Лізиного песика біля мисочки не було, бідолашний родич менделів далеко на вигоні. А борщ – так і залишився нез’їдженим. Бо коли тебе атакує страшний Хвостяка, якось не до борщу, тут аби носа вберегти від котячих пазурів.
— Йоно, — пробували ми вгамувати негостинну кицю, — він же родич!
— Мені він не родич, — відрізала Йона, враз припинивши дискусію.
Наступного ранку вона продовжила впровадження в життя довгострокової політики «Чужі тут не ходять».Схоже, киця розширила межі ящика з котенятами на всю нашу садибу. При кожному наближенні чужинців Хвостяка ставав все пухнастішим, а життя сусідських тварин – напруженішим.
Але вони, сусіди наші, не здавались. Роками вони випрацьовували свої звички, як-то: полювати в нашому садку, снідати в «Собачій мисочці» , скорочувати маршрути «через займисько-в-поле» повз нашу хату. От Кицька діда Михаля, пишу з великої букви, бо вона так і зветься – Кицька, дід вважає зайвим вигадувати тварині ще якесь ім’я, в нього на садибі кішка одна, тобто Кицька, а ще є її доросла дитина, тобто Котеня, розрізнити можна, так от , Кицька діда Михаля звично рушила повз нашу хату на займисько, вполювати кілька мишок до сніданку. Можна її зрозуміти, вона завжди так робить, йде собі, нікого не чіпає, аж тут з дверей вискакує Хвостяка і мчить чимдуж прямо на Кицьку. Ну, Кицька з несподіванки одразу ж кинулась тікати на город. А страшний Хвостяка – за нею.
Треба реагувати швидко, і Кицька почала петляти в городньому лабіринті, спочатку в капусту, потім – в кабачки, а з кабачків – в цибулю. А Хвостяка – не відстає, ось-ось наздожене. Кицька шмигнула через пліт в городець баби Наді, але Хвостяка плював на всі межі, і миттю опинився в городці, просто поруч з нею. 
Судячи з завивань, які долинали з баби Надіного подвір’я, бесіда проходила на підвищених тонах, можливо, з використанням ненормативної лексики.
— Чом це ти ту вештаєшся?- горлала Йона
— А що таке, — оборонялась Кицька, — вже й на займисько пройти не можна
— Ти мені голову не мороч, знайди собі іншу стежку, бо …- Йона багатозначно замовкла.
— Що «бо», — єхидно поцікавилась Кицька.- Я, між іншим, тут вже п’ять років ходжу. А ти – тільки-но появилась.
Але тут з боку Йони з’явилось несподіване підкріплення. Стривожена ґвалтом з сусідського подвір’я я вирушила на допомогу. Побачивши людину, кішки припинили з’ясовувати стосунки і вичікувально подивились на мене.
— Йонусю, — лагідно попросила я, — ходи додому снідати. 
На диво, Йона послухалась,згорнула свого Хвостяку і з переможним виглядом вмостилась в мене на руках.» Ну, — телепатувала вона сусідці, — бачиш, хто тут господиня.»
Кицьці не залишалось нічого, окрім взяти лапи в лапи, підібгати хвостика і йти геть. До себе додому. 
А ми з Ганкою провели чергову стратегічну нараду і вирішили, як це не прикро, згорнути на деякий час благодійну діяльність. Все одно Йона зі своїм Хвостякою розігнала всіх постійних клієнтів.
Тільки «зять» Сірко час від часу заглядав до нашої садиби. Він ніяк не міг втямити, чому так змінилась політика цього дому, всі стали злі і безсердечні: не годують, з подвір’я женуть ще й пісеньку дурнувату наспівують: «завів мене під чужу криницю, зробив мене з дівки молодицю». “Яка чужа криниця”,- дивувався Сірко, — “ми туди і близько не ходили, ми ж у садку були! “А тепер – родичі глузують, а люба Йона взагалі на очі не з’являється.
Йона й правда більшу частину доби сиділа з дітками. Сходила вниз тільки поїсти, і лише раз дозволила собі подрімати біля мене на дивані. Від постійних оборонно-наступальних операцій вона забруднила свою шубку, але так і заснула, з темними плямами на шиї. Трохи відіспавшись, почала вмиватись навіть не розплющуючи очей, відмила лапи, потім бруд на шиї, і – рушила наверх, до котенят. 
З часу пологів вона повністю окупувала апартаменти «за стіною», і з ними і весь другий поверх.
Відважна Ганка лише раз спробувала там переночувати. Ми з нею залишились удвох на господарстві, і загалом жили мирно, в одному не могли домовитись: де нам спати. Я любила маленьку спальню на першому поверсі, бо наверху мені було душно, а Ганці внизу не спалось через жабку/мишку/жука, що шаруділи/квакали/гуділи і не давали заснути.
Отож, одну ніч Ганка переночувала наверху сама, а на другу – мирно побажала мені «на добраніч», піднялась сходами, щоб хвилин через десять прибігти назад.
— Тьотю, — стривожено зашепотіла вона, — там хтось ходить!
— Хто ж там може ходити крім Йони, — я спробувала заспокоїти племінницю.
— Ні, тьотю, точно хтось ходить під ліжком, тупотіло, а Йони не видно було. 
Я прислухалась. Наверху дійсно щось гупало і чапало, таке враження, що ходили по даху.
Невже Йона знову вилізла на дах ( а наша шибайголова якось так і зробила), бо інакше хто ще міг там ходити.
Це я намагалась Ганці пояснити, але вона категорично відмовилась повертатись наверх і влаштувалась у Великій кімнаті.
Але й Йоні не спалось. За кілька хвилин вона спустилась вниз і почала ницяти по хаті, проявляючи особливий інтерес до вікон. Ницяння супроводжувалось голосним нявканням, вситрибування на підвіконня і загляданням у кватирки. Поспиш тут!
— Тьотю, випустіть її, — не витримала змучена пригодами Ганка, — вона надвір хоче.
Довелось вставати і відчиняти двері впертій Йоні, яка одразу ж шмигнула в садок. За мить під вікнами почулось верещання і завивання. Напевне, Йонин Хвостяка вів чергові дипломатичні переговори з кимсь із сусідів на тему « куди їм треба йти і чому варто поспішити». 
Я розумію, дипломатія – справа важлива, іноді і вночі треба працювати, але чому ми з Ганкою маємо не спати в цей час? 
Та ось переговори, схоже , закінчились, високі договірні сторони розійшлись хто куди, а ми з Ганкою заснули. Майже на дві години, бо розбудило мене Йонине «няв» під вікнами з вимогою негайно пустити до хати. Спросоння я не втямила, під якими дверима вона нявкає,бо у нас два ходи, вийшла на веранду в садок, гукала, кицяла, марно. Йона сиділа на порозі парадного ходу. Традиційно щось нявкнула і побігла наверх.
На годиннику 2.35 ночі, є надія трохи поспати.
Якщо у Йони не заплановано ще однієї війни на сьогодні.

Дякую вам, сусіди, що сварилися завсіди…, або знову про Йону: 2 комментария

  1. Увічливі коти і кішечки завжди дякують за відчинені двері;0))

    Читаю не начитаюся!

    ДЯКУЮ!

  2. В тих увічливих котів і кішечок забагато вільного часу, а Йоні дякувати ніколи, обов»зків забагато.:)

Обсуждение закрыто.