І настало в наших селах мирне життя: Йона з котенятами жили «за стіною», ми з Ганкою – на першому поверсі, ніхто нікому не заважав. До ящика з котенятами ми навіть не заглядали, Ганка боялась ходити «за стіну». А я зі своїм пузом просто не пролізала у вузенькі дверці.
Ганка дуже хотіла на котенят подивитись і ледве дочекалась суботи, коли приїхала бабуся, яка і в дверці пролізала, і темряви не боялась. Тихцем,скориставшись Йониною відсутністю, мама підтягла ящик з кицями до дверей. 
Котенята вже трохи підросли, очки в них розплющувались. Правда, ледь-ледь. І ще , їм дуже не подобалось, коли їх брали на руки. Одразу ж починали голосно протестувати.
Я котенят не бачила, під час екскурсії пильнувала молоко на плиті, і поки воно закипіло, екскурсія «за стіну» вже спустились вниз.
З появою мами у нас відбулись деякі зміни в оборонній політиці. На правах старшої господині, вона поклала край Йониній диктатурі: відновила «Собачу мисочку». Залишки наших трапез знову були доступні для сусідських тварин. Найпершим про це дізнався Сірко, не знаю навіть від кого, але тільки-но вчорашній суп вилився у миску під горіхом, як «любий зять» одразу ж опинився неподалік .
Ми з Ганкою завели своє звичне «Анугетьзвідси!», але мама стала на захист Сірка:
— Нехай поїсть, він же в хату не заходить.
Тільки-но втішений Сірко взявся до обіду, як на ганку з’явилась Йона. На наш подив, вона поводилась дипломатично:Сірка не вигнала і Хвостяку не розпустила. Муркнула щось і вляглась на траві біля лавочки, спостерігаючи за ходом подій.
А навколо все було мирно і спокійно : достигали папірки, сойки доїдали шовковицю, я дрелювала вишні, мама дрочилась з Сірка, вкотре співаючи «Здоров,здоров, мій любий зятю!» а Ганка … Ганка поринула в генеалогічні дослідження.
— От якщо я Йонина мама, — міркувала вона, — то Сірко мені зять, а котенята – онуки. Але ж Сірко ще й Лесин кіт, то Лесі вони теж онуки. А ми з Лесею – свахи!
Я чекала, чим же закінчиться цей логічний ланцюжок.
— Якщо Леся котенятам бабуся, — зробила висновок Ганка, — то вона має право їх побачити.
— Які проблеми? От завтра по обіді нехай приходить, і бабуся (Ганчина, не киціна) покаже їй котенят.
Завтра по обіді нова екскурсійна група в складі мами, Ганки і Лесі рушила наверх, дивитись на онуків і правнуків. Я традиційно не встигла до них приєднатись . І правильно зробила, бо наверху щось довго стукало-грюкало-переверталось, а потім прибігла Ганка і сповістила, що котенят там немає. А ящик – є.
Ну, добре, що хоч ящик вцілів, раптом ми ще коли розживемось на відрові банки. Але котенята… Що з ними сталося? 
— Ти тільки не хвилюйся, вони знайдуться.
Почали згадувати, хто і коли котенят бачив востаннє. Мама чула їх позавчора ввечері, нявкали за стіною. 
А зараз – мовчать.
Згадали, що Йонуся (хіба це Йонуся, це якесь Йонисько, — прокоментувала мама) дві ночі дома не ночувала, приходила на світанку, але ніяких ознак занепокоєння не показувала: не нявкала розпачливо, по хаті не блукала, в усі кутки не заглядала.
Якби котенята потрапили у біду, Йонисько непокоїлося б. А ще, авторитетно заявила мама, у неї циці набрякли б. Молоко не було б кому ссати.
Виловили Йону, оглянули циці, всі вісім штук – ніяких слідів набряку не знайшли. 
Сто разів запитали кицю:
— Де діти?
Киця зробила вигляд, що не розуміє.
Ми спробували уявити себе кицею, от якби ми , всі втрьох були б Йоною ( тут мама зауважила, що навіть у цьому випадку киця хитріша за нас всіх трьох разом взятих), так от, якби ми були Йоною, де б ми сховали котенят?
Садиба у нас величенька, є хлів, навіс, і стара хата. Якщо котенята не за стіною, то виходить спритна Йона винесла їх . Кудись . Ну, з цим я ще могла погодитись, але як вона перетягла четверо котенят непомітно для всіх нас?
Я тричі обійшла будинок. Теоретично киця могла стрибнути з балкона на горіха. З котеням в зубах? І так чотири рази?Тоді Йона може заробляти великі гроші як каскадерка.
Над верандою знайшлося маленьке віконечко для вентиляції чи голубів, колись там голуби жили. Може Йона пролізти в цей отвір?
— Чом це не пролізе?- розвіяла мої сумніви мама.- Ще й як пролізе. А куди вона потім подінеться?
Мама дивилась на речі практично. Голубина дірка підходила хіба для тривалого спостереження за садком чи стрибків з парашутом. Ніяких дерев, драбин чи інших допоміжних засобів для спуску біля неї не було.
І все-таки – котенята кудись поділись з хати. Де ж вони?
Найбільш ймовірним місцем для схованки були хлів і стара хата.
— На горищі в хлів, — висунула свою версію Ганка.
Перевірити, звичайно, легко, достатньо вилізти по драбині на горище… але тут починаються проблеми. Хліви у нас збудовані якось так, що стелі у них наче і немає. Тобто там лежать якійсь балки, накриті сіном, але покладені вони дуже рідко, і , на жаль, нічим не прикріплені. Киця запросто пройде по горищі, а людська істота ризикує поламати руки/ноги і інші частини свого тіла.
— Або в старій хаті, я чула наче хтось там пищав, — це мамина ідея щодо місцезнаходження котенят.
Йона з дитинства стару хату любить, особливо горище. Але горище там дійсно дуже старе, киця пройде, звичайно, а людина – ви самі здогадались, що з людиною трапиться, коли вона ступить ногами на ту протрухнявілу стелю.
В усякому разі, двері в стару хату були відчинені, а надворі вже смеркалось, то ж я пішла її замкнути. І тут помітила, що за мною хтось стежить. Хтось сидів на купі дров і просто-таки очей з мене не зводив. А потім рушив за мною.
— Ага, ось де ти дітей ховаєш!
План у мене був простий. Я заходжу в хату, роблю вигляд, що щось шукаю. А наївна Йона побіжить до котенят і так викаже свою схованку.
Тільки–но я зайшла у сіни, як Йона вбігла за мною. Я вдала, що зовсім не цікавлюсь її діями.
Киця перейшла в кімнату, підійшла до ящика біля вікна. Понюхала. Затамувавши подих, я стежила за її рухами. Залишиться біля ящика чи піде далі ? 
Наступним пунктом свого маршрута Йона обрала стару діжку без дна. Я ще два роки тому перетягла її в стару хату з твердим наміром наступного року зробити з діжки декоративний квітник:наносити землі, і посадити щось квітуче. На щастя, ця дурна ідея якось забулася, бо таки не одне відро землі треба в діжку засипати, щоб там бодай щось проросло. А ту землю ще ж треба десь накопати! Словом, робота для дужих фанатів з безлімітним часом, оскільки я до них не належу, то й діжечка моя стояла собі спокійненько під стіною. А Йоні вона, видно, сподобалась!
Киця щось понюхала, обійшла мою дизайнерські знахідку навколо (сліди замітає!), а потім — стрибнула в середину.
Я кинулась до діжки! Ось де вона сховала свою сімейку, хитрюга мала!
— Ну що, задоволена? – нявкнула Йона, — спіймала мене? Перехитрила?
Я мовчала. В діжці не було нікого. Нікогісінького.Крім Йони, звичайно. Але й вона посиділа там хвильку і вистрибнула з діжки. Більше в старій хаті кицю нічого не зацікавило.

Йонині дивацтва

Вже котрий день на наших воротах висить невидима табличка: «Обережно, у дворі зла киця».Люди табличку не бачать, а коти і собаки помічають одразу ж. Йона вже не розпускає свого Хвостяку. Бо ніхто до нас не ходить. Небезпечно.
Ми живемо маленькою компанією у складі восьми осіб: двоє людей(Ганка і я ) і шестеро тварин:Риндя, Йона плюс четверо Йониних малюків.
Йона справно прибігає снідати, обідати і вечеряти, а на додачу до наших харчів (каші з мняском і молочка) іноді ловить собі мишку.
От учора зранку Ганка підняла гвалт:
-Тьотю, тьотю, тут маленьке мишеня біля порогу!
Мені вже Йониних пригод було аж занадто.:
— Я мишенят не ловлю, клич Йону!
Але Йона сама покликалась. Поки я встала, дійшла до порогу, мишеня перемістилось у Велику кімнату, якраз до дивану. Разом з Йоною, бо те, що було мишеням, тепер стирчало у неї з рота і сидячи зі всього активно поїдалось. Я відчула, що втрачаю останні крихти толерантності.
— Йоно, йди геть зі своєю здобиччю!
Йона зиркнула на мене з-під лоба, і перемістилась з мишеням у сусідню кімнату, але нашої вимоги – з мишами в хату зась, не розуміла і виконувати не збиралась.
Взагалі, були деякі речі в цьому світі, які Йона ніяк не могла втямити.
Наприклад, зачинені двері. Для Йони поняття «зачинені « і «замкнені» чомусь були синонімами. Перезимувавши в міській квартирі киця раз і назавжди вирішила, що зачинені двері їй не відчинити ніколи, і там, де можна було легенько торкнути лапою, вона старанно нявчала, чекаючи на допомогу. Особливо її дивували завішані шторами проходи, наче там, за шторами, мав бути інший, невідомий кішкам світ, туди тільки й можна було, що просунути голову, на одну мить і одразу ж сховатись назад.
Втомившись відчиняти Йоні двері посеред дня і ночі, ми з Ганкою пробували навчити кицю залазити в хату через кватирку. Висаджували її на вікно, пояснювали, що ось так можна зайти в хату будь-коли, і нікого кликати не треба, але Йона вважала ці процедури нашим черговим дивацтвом. Вона всідалась на рамі і ніяк не хотіла стрибати в кімнату чи з кімнати.
Ще одна Йонина заморочка пов’язана з їжею. Їжа мала з’являтись у її мисочці тільки з холодильника. Якщо ж я клала щось не на її очах, Йона вперто того не помічала, пробігала повз вже приготовлений сніданок/обід/вечерю і голосно вимагала відчинити холодильник.Доводилось брати її на руки, нести до мисочки і пояснювати, що їжа може там з’явитись і у її відсутність, а не тільки з холодильника, показували, що в мисочці вже є добреньке, брати шматочок і підносити до рота і тільки тоді Йонуся починала наминати сир чи кашу з мняском.
— Якась вона не дуже розумна, — зробила висновок мама. Добре, що хоч мишей ловить.
Та через кілька днів виявилось, що Йона хитріша за нас усіх.

Дякую вам, сусіди, що сварилися завсіди…, або знову про Йону

Поки Йона з мамою були в селі, а я намагалась отримати лікарняний лист, в мережі і в реалі моъ друзі обговорювали Йонині пологи і виявилась ще одна потенційна загроза для бідних котенят: аморальні коти.
Ті котяки, як з’ясувалось, можуть бути настільки аморальними, що тихцем пробираються у хату і вбивають котенят, аби киця-мама належала тільки їм.
І я зразу ж згадала череду котів у незабутні дні Йониного весілля. Дехто з наречених настільки звик до нашої садиби і благодійної їдальні «Собача мисочка», що продовжував гостював чи не щодня, а Сірко-нахаба вже й гуляв по хаті, а що найгірше – він знав про апартаменти «за стіною». Уявляєте, яка страшна небезпека загрожувала бідним котенятам?
Тому ми з Ганкою часу не гаяли, щойно я отримала лікарняний, як ми одразу ж зібрали сумки і рушили на далекі села з твердим наміром оборонити бідолашну Йонусю і її діток від усіх лисогірських аморальних котяк.
Прибувши в село, склали план оборонних заходів і суворо його дотримувались, проявляючи пильність: позачиняли вікна і двері, а всіх чужих котів зустрічали безсмертними вигуками»Акот» і виганяли за межі садиби.
Та складений план мав суттєвий прорахунок: ми не врахували благодійну їдальню «Собача мисочка», яка продовжувала справно функціонувати під горіхом і деякі собаки по старій пам’яті все ще приходили туди на другий сніданок. Ми собі думали, що собаки, а переважно саме вони приходили в їдальню під горіхом, – не коти, на горище за котенятами не полізуть. Але Йона мала на все свою думку і швидко поклала край нашій благодійності.
Вона, як з’ясувалось пізніше, теж чула про аморальних котяк. Може, мама їй розповідала в дитинстві? Чи сусідські кицьки поділились досвідом? Так чи інакше, але Йона була насторожі.
Прадавній мисливський інстинкт дозволяв нашій киці відчувати наближення чужих тварин і реагувати задовго до того, як ми, люди, могли їх побачити. Не мало значення, хто прийшов і для чого, собака він чи кицька, чи куниця з тхором . Для Йони всі чужі були потенційними ворогами її діток, і ставилась вона до них, ну, м’яко кажучи, не зовсім по-дружньому.

Почалось все, коли до нас завітав Лізин песик, невеликий чорний собака, з тих, кого люблять тримати в сільських садибах, бо їсть мало, а гавкає багато. До всього, Ліза доводилась Ганці сестрою у п’ятих, то ж песик перебував у нашій садибі зі статусом майже родича. Вважаючи себе своїм, він одразу ж взявся до вчорашнього борщу в мисочці під горіхом. Та не встиг песик зробити перший ковток, як на сходах з другого поверху почулось знайоме лапкогупання і з’явилась вона — Йона.
Чесно кажучи, це була не зовсім наша Йона, худенька тендітна киця, а інша, незнайома і навіть небачена досі істота. Те, що спустилось по сходах, мало хвіст, і не просто хвіст, це був цілий Хвостяка, великий, пухнастий, він стирчав догори дрином, демонструючи кожну волосинку, наче його довго мили в шампунях з кондиціонерами, а потім укладали з пінками і мусами для підвищення пухнастості. З-за хвоста виглядала Йонина мордочка, яка буркнула щось на зразок:»дуже поспішаю», і вискочила на ґанок.
— Оце хвіст!, — тільки й встигли подивуватись ми з Ганкою, як з знадвору почулось жалібне скавучання, і Хвостяка з Йониною мордою вже мчав сходами наверх.
Чи варто писати, що ніяких слідів Лізиного песика біля мисочки не було, бідолашний родич менделів далеко на вигоні. А борщ – так і залишився нез’їдженим. Бо коли тебе атакує страшний Хвостяка, якось не до борщу, тут аби носа вберегти від котячих пазурів.
— Йоно, — пробували ми вгамувати негостинну кицю, — він же родич!
— Мені він не родич, — відрізала Йона, враз припинивши дискусію.
Наступного ранку вона продовжила впровадження в життя довгострокової політики «Чужі тут не ходять».Схоже, киця розширила межі ящика з котенятами на всю нашу садибу. При кожному наближенні чужинців Хвостяка ставав все пухнастішим, а життя сусідських тварин – напруженішим.
Але вони, сусіди наші, не здавались. Роками вони випрацьовували свої звички, як-то: полювати в нашому садку, снідати в «Собачій мисочці» , скорочувати маршрути «через займисько-в-поле» повз нашу хату. От Кицька діда Михаля, пишу з великої букви, бо вона так і зветься – Кицька, дід вважає зайвим вигадувати тварині ще якесь ім’я, в нього на садибі кішка одна, тобто Кицька, а ще є її доросла дитина, тобто Котеня, розрізнити можна, так от , Кицька діда Михаля звично рушила повз нашу хату на займисько, вполювати кілька мишок до сніданку. Можна її зрозуміти, вона завжди так робить, йде собі, нікого не чіпає, аж тут з дверей вискакує Хвостяка і мчить чимдуж прямо на Кицьку. Ну, Кицька з несподіванки одразу ж кинулась тікати на город. А страшний Хвостяка – за нею.
Треба реагувати швидко, і Кицька почала петляти в городньому лабіринті, спочатку в капусту, потім – в кабачки, а з кабачків – в цибулю. А Хвостяка – не відстає, ось-ось наздожене. Кицька шмигнула через пліт в городець баби Наді, але Хвостяка плював на всі межі, і миттю опинився в городці, просто поруч з нею. 
Судячи з завивань, які долинали з баби Надіного подвір’я, бесіда проходила на підвищених тонах, можливо, з використанням ненормативної лексики.
— Чом це ти ту вештаєшся?- горлала Йона
— А що таке, — оборонялась Кицька, — вже й на займисько пройти не можна
— Ти мені голову не мороч, знайди собі іншу стежку, бо …- Йона багатозначно замовкла.
— Що «бо», — єхидно поцікавилась Кицька.- Я, між іншим, тут вже п’ять років ходжу. А ти – тільки-но появилась.
Але тут з боку Йони з’явилось несподіване підкріплення. Стривожена ґвалтом з сусідського подвір’я я вирушила на допомогу. Побачивши людину, кішки припинили з’ясовувати стосунки і вичікувально подивились на мене.
— Йонусю, — лагідно попросила я, — ходи додому снідати. 
На диво, Йона послухалась,згорнула свого Хвостяку і з переможним виглядом вмостилась в мене на руках.» Ну, — телепатувала вона сусідці, — бачиш, хто тут господиня.»
Кицьці не залишалось нічого, окрім взяти лапи в лапи, підібгати хвостика і йти геть. До себе додому. 
А ми з Ганкою провели чергову стратегічну нараду і вирішили, як це не прикро, згорнути на деякий час благодійну діяльність. Все одно Йона зі своїм Хвостякою розігнала всіх постійних клієнтів.
Тільки «зять» Сірко час від часу заглядав до нашої садиби. Він ніяк не міг втямити, чому так змінилась політика цього дому, всі стали злі і безсердечні: не годують, з подвір’я женуть ще й пісеньку дурнувату наспівують: «завів мене під чужу криницю, зробив мене з дівки молодицю». “Яка чужа криниця”,- дивувався Сірко, — “ми туди і близько не ходили, ми ж у садку були! “А тепер – родичі глузують, а люба Йона взагалі на очі не з’являється.
Йона й правда більшу частину доби сиділа з дітками. Сходила вниз тільки поїсти, і лише раз дозволила собі подрімати біля мене на дивані. Від постійних оборонно-наступальних операцій вона забруднила свою шубку, але так і заснула, з темними плямами на шиї. Трохи відіспавшись, почала вмиватись навіть не розплющуючи очей, відмила лапи, потім бруд на шиї, і – рушила наверх, до котенят. 
З часу пологів вона повністю окупувала апартаменти «за стіною», і з ними і весь другий поверх.
Відважна Ганка лише раз спробувала там переночувати. Ми з нею залишились удвох на господарстві, і загалом жили мирно, в одному не могли домовитись: де нам спати. Я любила маленьку спальню на першому поверсі, бо наверху мені було душно, а Ганці внизу не спалось через жабку/мишку/жука, що шаруділи/квакали/гуділи і не давали заснути.
Отож, одну ніч Ганка переночувала наверху сама, а на другу – мирно побажала мені «на добраніч», піднялась сходами, щоб хвилин через десять прибігти назад.
— Тьотю, — стривожено зашепотіла вона, — там хтось ходить!
— Хто ж там може ходити крім Йони, — я спробувала заспокоїти племінницю.
— Ні, тьотю, точно хтось ходить під ліжком, тупотіло, а Йони не видно було. 
Я прислухалась. Наверху дійсно щось гупало і чапало, таке враження, що ходили по даху.
Невже Йона знову вилізла на дах ( а наша шибайголова якось так і зробила), бо інакше хто ще міг там ходити.
Це я намагалась Ганці пояснити, але вона категорично відмовилась повертатись наверх і влаштувалась у Великій кімнаті.
Але й Йоні не спалось. За кілька хвилин вона спустилась вниз і почала ницяти по хаті, проявляючи особливий інтерес до вікон. Ницяння супроводжувалось голосним нявканням, вситрибування на підвіконня і загляданням у кватирки. Поспиш тут!
— Тьотю, випустіть її, — не витримала змучена пригодами Ганка, — вона надвір хоче.
Довелось вставати і відчиняти двері впертій Йоні, яка одразу ж шмигнула в садок. За мить під вікнами почулось верещання і завивання. Напевне, Йонин Хвостяка вів чергові дипломатичні переговори з кимсь із сусідів на тему « куди їм треба йти і чому варто поспішити». 
Я розумію, дипломатія – справа важлива, іноді і вночі треба працювати, але чому ми з Ганкою маємо не спати в цей час? 
Та ось переговори, схоже , закінчились, високі договірні сторони розійшлись хто куди, а ми з Ганкою заснули. Майже на дві години, бо розбудило мене Йонине «няв» під вікнами з вимогою негайно пустити до хати. Спросоння я не втямила, під якими дверима вона нявкає,бо у нас два ходи, вийшла на веранду в садок, гукала, кицяла, марно. Йона сиділа на порозі парадного ходу. Традиційно щось нявкнула і побігла наверх.
На годиннику 2.35 ночі, є надія трохи поспати.
Якщо у Йони не заплановано ще однієї війни на сьогодні.

Як Йона стала мамою-2

Наступний день після пологів. До вечора тривають консультації і телефонні переговори. Мама занепокоєна, бо котенятам на горищі, на її думку, жарко. Боїться до них навіть підійти, чомусь вигадала, що Йона, як взяти котенят в руки, їх не визнає за своїх. Ага, наша Йона, яка так хотіла стати мамою, і не визнає своїх діток? Щось не віриться.
А громадська думка в місті пригромадала : забрати діток з горища, бо, правда, жарко там.
Йону, як завжди, ніхто не спитав. І даремно.
Сяк-так мама дотягла ящик з пухнастиками до виходу з горища. І тут з»ясувалось,що ящик в двері не пролазить.А був це не простий ящик. Колись наш покійний дід, ще за часів глибокого СРСР, працював завскладом. Взагалі, він був вчителем української мови і літератури, і більшу частину життя директорував в різних школах. Але вийшовши на пенсію вирішив реалізувати давню мрію: трохи зайнятись комерцією. Обрав собі для комерції склад підприємства, де пекли пончики і постачали сиропом автомати з газованою водою. 
І від тої дідової комерції нам дістались списані відрові банки для сиропів. Просто в ящиках. Зрозуміти, що це за скарб – відрова банка, може не кожен. Для цього треба пережити есесерівську манію все закручувати, наприклад, самогонку, у великі відрові банки, або вино ставити, щоб грало. Можна ще квас в них робити, на березовому соці, або яблучний сік закручувати, відрами.
З того часу пройшло багато років, діда нашого давно нема, банок – навіть не скажу, що з ними сталось, здається, десь  стоять в куточку, а от ящик – залишився. На Йонину радість, він ще й був встелений стружкою, ну, щоб банки не побились. Але в двері не проходив. Ви скажете, що за нісенітниця, якось же його туди внесли… Я теж так зразу ж і подумала, а потім згадала, що вносили ящик – без котенят, що розширювало можливості для маневрування. 
Втомившись пропихати ящик в двері, мама вирішила переселити котенят. Вона ще за тиждень до пологів приготувала велику картонну коробку , з м»якою підстилкою . Коробку Йоні не раз показували, садили в неї Йону, розповідали, як то гарно, ставили коробку в різні місця, і біля дивану, і під стіл, але Йона все те зігнорувала. На користь ящика з –під відрових банок.
Любов до того ящика була настільки сильною, що, побачивши мамині спроби переселити котенят в коробку,Йона схопила перше-ліпше в зуби і понесла назад. Під стіну, в найдальший куток. Ну що ти з нею будеш робити?
Довелося мамі тягнути ящик слідом за Йоною. Зате вона видивилась хто там спить і скільки тих «хто тамів». Троє котенят – сіросмугасті, визначені мамою як порода «морда клинцем», а четверте – чорненьке з білим пузом. Стать не дослідили, бо після Йониних демаршів мама вирішила кицю не нервувати і до рук нікого не брати.
Зате коли Йона зійшли вниз попити води, мама їй нагадала:
— Бачиш, як там жарко. А ти сама сидиш і дітей тримаєш!
— Няв, — буркнула Йона у відповідь,- я краще знаю, як котенят глядіти!

Ой на день добрий, ласкава тещо, або дещо про Йониних кавалерів

Ой, на день добрий , ласкава теща, рано не рано, ласкава теща,
Ой, здоров, здоров, мій любий зятю, рано не рано, мій любий зятю. 
Мама розповідає, що таку веснянку колись співали в нашому селі. І не просто співали, а розігрували діалог між двома гуртами дівчат, одні співали за тещу, інші – за зятя.
Веснянки в Україні співали від Великодня аж до Зелених свят, а у нашій садибі цю традицію підтримав один з Йониних кавалерів. Ні, він не співав веснянок, бо хлопцям не личить, зате справно відвідував свою кохану Йону чи не щодня після весілля.
Власне, з нареченою він проводив часу не багато, цьомне у щічку, запитає, як життя, і – біжить до благодійної їдальні «Собача мисочка під горіхом», туди, де врешті опиняються залишки наших сніданків, обідів і вечерь. Місцевим котам-собакам дозволяється приходити на доїдання. Щоб не пропадало добро, бо ми – родина ощадна. Не всі тварини вірять в нашу добру волю, доїдати приходять переважно вночі, і тільки дехто, особливо сміливий, з»являється вдень. Як Йонин коханий, милий смугастий сіро-рудий котик, з неймовірними очицями, такими круглими, наче він повсякчас дивується цьому світові.
Отож це здивоване створіння взяло собі за правило розпочинати свій день з собачої мисочки. Поводив себе він стримано, як тільки бачив кого з господарів, одразу від мисочки тікав, влаштовувався на стежці неподалік, і чекав, що ж ці люди робитимуть, наллють в мисочку кислого молока чи ні? Ми проявляли делікатність, наливали молока і ховались в хату, хай котик поїсть. Була в нас підозра, що котик перейшов в розряд бомжів недавно. А був колись справний хазяйським котом, зі своєю хатою і господинею.
Перебравши всі можливі варіанти, ми вирішили, що це кіт баби Галі, нашої сусідки через два садки. А з бабою Галею в післявесільні дні сталася біда. Було це якраз в той день, коли почалась паніка на Ньюйоркській біржі, а у Греції саме страйкували…І чи то спалахи на Сонці вплинули, чи Місяць повний передбачався, але всі в той день погано себе почували. Коли ж назавтра мама побачила в хаті баби Галі відчинені двері, то одразу ж вирішила перевірити, як себе почуває господиня. Баба Галя лежала на долівці, ледве притомна, в закривавленій сорочці. На мамині розпитування тільки й змогла сказати, що вчора, якраз перед «Кармеліткою», зайшли в її хату четверо людей в чорному, і почали бити. Троє били, а четвертий давав вказівки.
Нажахана мама побігла по сусідах, гуртом бабу Галю підняли, знайшли її мобільний телефон з десятком пропущених дзвінків від родини і викликали доньку. Я пропонувала ще й в міліцію передзвонити, але після сусідського обговорення з»ясувалось, що в момент нападу «чотирьох в чорному» чи не все нечисленне населення нашого кутка було на вигоні. В Ганчиної подружки Лізи відзначали день народження, і після святкового обіду в садку на траві всі сільські діти шкільного віку (їх в нас не більше 15) грали у футбол на вигоні, якраз навпроти хати баби Галі, тільки на горбку. Мама моя, з дядьком Андреєм і його дружиною сиділи на лавочці з південного боку вигона. А з північного, якраз перед «Кармелітою», йшли ми з Йоною, бо я страшенно знервувалась панікою на біржі, і , щоб заспокоїтись, пішла прогулятись, прихопивши на руки кицю. Як при такій кількості спостерігачів четверо незнайомців могли прийти в хату баби Галі непоміченими ? Якщо йшли вони пішки, то їх на початку села хтось би запримітив, а якщо їхали машиною, то й машину зауважили б, таки вже поцікавились,хто це до баби Галі завітав.
— Мабуть, від такої погоди в баби Галі тиск піднявся, чи серце прихопило, от їй і примарились «люди в чорному», — вирішив сусідський консиліум.- А може в «Кармеліті» щось таке показували.
Так чи інакше, але родина забрала бабу Галю до себе, в інше село. А кота навряд чи хто подумав, міркували ми з мамою. Не до кота тоді було, це раз, а по друге – кіт міг в цей момент якраз до сусідських кицьок залицятись. От і залишився бідолаха саменький.
Тепер ходить по селі, може, хто нагодує.
Мені шкода було котика, просто до сліз. Як уявляла, що він відчуває, прийшовши на рідне подвір»я і нікого там не заставши, як блукає по чужих садибах в пошуках їжі , радий вже й кислому молоці, а у баби Галі, мабуть, тільки добреньке їв, рибку, сир, сметанку.
Влітку ми його прогодуємо, а що буде взимку, як ми поїдемо? Де кіт знайде собі їжу?
Більш прагматична мама проводила з котом виховні бесіди:
— Ти, Сірку ( так ми його назвали, щоб не була тварина безіменна), в нас не сиди, шукай собі господарів. Ти не думай, що тут завжди їження буде, йди в інші садиби, може, хто тебе і прийме. Бо як зима настане, буде тобі сутужно.
Сірко мовчки слухав маму, не забуваючи наминати кислячок, і назавтра знову був у нас. Він вже повністю освоївся, не тікав, навіть навпаки, якщо заставав пусту мисочку, сідав біля неї і починав нявкати, мовляв, зять прийшов, їсти давайте.
— Сірку, зятю, не стій за плечима, — не витримувала мама, — я тобі що говорила, шукай собі іншу хату, любе літечко пройде, настануть холода. А як баба Галя не повернеться? Думай сам, що ти тоді робитимеш, Йона в місто поїде, а тобі треба про себе подбати.
Та кіт не реагував на мамині зауваження, лупав своїми здивованими очицями і приходив на снідання/обіди знову і знову.
Вечорами ми ламали собі голову, як прилаштувати бідну тварину. Гендерні переваги були на боці Сірка, як кіт чоловічої статі він мав більше шансів прилаштуватись , але не в нашому селі, де чи не в кожній садибі котяча сімейка в складі двох-трьох осіб. Був би він котеням, може, знайшов би собі господарів, але дорослий кіт, зі своїм характером, звичками, чи захоче його хто взяти? От якби в Сірка була репутація знатного мишолова! Тоді господарі швидко знайшлися. Але й тут Сірку не щастило. Мишки він ловив так собі, поганенько. Часом доходив до того, що доїдав Йонину здобич, викладену перед ганком.
Мама сердилась і Йоні випоминала:
— Що це за кавалера ти собі знайшла? Зовсім безпорадний, ні про себе подбати, ні тобі допомогти!
Сірко ж з кожним днем почував себе все більше і більше своїм. Собача мисочка вже його не влаштовувала, він хотів стати повноправним членом нашої родини. Почав в хату заглядати, звичайно, в надії дослідити, чи не залишили Йона з Риндею щось після сніданку. От це вже мені зовсім не сподобалось.
— Чуєте, тьотю, — якось гукнула Ганка, — тут Лесин котик в хату зайшов.
— Негайно його виганяй, мало нам Сірка, то ще Лесині коти по хаті ходитимуть!
— Так оцей Сірко, він же Лесин котик! – здивувалась Ганка.
— Як?????
Вигляд в мене був, мабуть, точнісінько як в того зятя з старовинної весільної пісні, що стоїть за плечима і лупає очима.Я просто фізично відчула, як мої очі заокруглюються і стають схожими на Сіркові.
Почали Ганку розпитувати, а вона наполягає, що наш нещасний Сірко і не Сірко насправді, а солідний хазяйський кіт, живе в Ганчиної найліпшої подружки Лесі і навіть має свої ім»я. Правда, Ганка не пам»ятає, яке… Але точно не «Акот», і не «Анугетьзвідси», і не «Ащобтебевовки з»їли», чи як там ще в нашому селі люблять котів називати.
Чесно зізнаюсь, ось цими популярними іменами ми і почали називати сіро-рудого нахабу, раніше відомого під іменем Сірка. З одного боку добре, що не довелось нікого рятувати, а з іншого — не дуже приємно відчувати, що тебе використовують. Нехай навіть і кіт, і майже родич.
— От і зрозумій цих людей, — дивувався колишній Сірко, почувши своє нове псевдо «Анупішовзвідси», — то до миски припрошують, то в хату не пускають.Явно у них не всі дома!

Йона стала мамою

Я  у місті, чекаю лікарняного. А мама з худобою (худоба в нас — Йона і Риндя) в селі.Ввечері дзвінок від мами.
— Йона вранці нявкала, а потім кудись зникла. Цілий день її не було, а зараз прийшла. 
Мама змовкає на секунду і додає:
— Без живота.
Я одразу ж запитую про котенят, скільки і які.
— А котенят ніде не видно, — відповідає мама. І ще пояснює:- Йона з хати не виходила. Нявкати почала о 5 ранку. А звідки з’явилась — невідомо. Тепер вилізла на руки і хоче спати.
Я починаю дратуватись:
— Як це «спати»? А діти її де?
В трубку чути, як мама запитує Йону : «Де діти?»
А Йона у відповідь лише муркає, таким глибоким мурканням кішки-мами.

Всю ніч я намагаюсь не думати про Йону. І про те, що могло статись з котенятам.
Подумки обстежую наш будинок, шукаю місце, куди киця могла занести своїх діток. Взагалі-то котенята — не голка, але в нашому будинку безліч місць, де киця могла їх сховати. Наприклад, у нас є другий поверх, який краще назвати мансардним. Там три маленькі кімнати, а за стінами… за стінами починається найцікавіше, місце, яке так і називається «за стіною», горище по всій ширині хати. Облаштоване воно так, щ можна зайти з однієї кімнати, а вийти — в іншій. Правда, доросла людина навряд чим справиться з таким переходом, дуже вже там тісно і незручно, але діти і кішки — запросто! Ми «за стіну» заходимо рідко, і то в дощові дні, перевіряємо дах. Під час сильної зливи в одному місці протікає, там поставлена спеціальна миска для води і час від часу воду вичерпують.
Якраз минулого тижня і пройшла сильна злива, мама лазила «за стіну», а дверці — не зачинила. Напевно, Йона шмигнула туди і перелізла в інший бік! 
Наступне повідомлення від мами приходить вже вранці:
— Йона двічі приходила, а котенят немає.
— А » за стіною»? — питаю я.
Мама пояснює, що шукала і нікого не знайшла. Хоче трохи почекати, бо зараз там дуже темно, а світити сірниками вона боїться.
Я вже не знаю, що і думати. Треба йти на черговий прийом в ЖК, а я нервуюсь через Йонині котенята. По дорозі мій змучений розум вагітної жінки вигадує неймовірні логічні конструкції, в яких Йона і її діти сплелись з моєю власною вагітністю. І якщо з котенятами щось сталося, то і мої перспективи… 
Я докладаю відчайдушні зусилля, аби відділити себе від Йони. Переконую, що безглуздо прив»язувати себе до кицьки, що «після того», не означає «внаслідок того»… Марно, у мене і так все життя двічі на два дорівнювало п’ять, а тепер — скільки б не множила, ділила і додавала, результат один, якщо в Йони щось сталося з котенятами, мені вже нічого доброго не світить.
Телефонний дзвінок. Знову мама. Котенята не знайшлись.
Мама дуже давно була вагітною, про схеми/ теореми вагітного мозку встигла забути тому вона радісно повідомляє, що Йона прибігала, а котенят мама не знайшла.
Я відчуваю, що візит до лікаря закінчиться істерикою.
— Мамо, не дзвони мені, якщо котенят немає. От знайдуться, тоді і скажеш. Я й так нервуюсь.
— Всюди шукала, — виправдовується мама, — а їх нема.
— Подивись біля самої стіни, там, де перехід — прошу я, — і як не знайдеш, не дзвони мені.
Тут я вислуховую про свої гормони і про те, що їх потрібно контролювати.
Але в цей момент я не здатна нічого контролювати, руки тремтять, нестрерпно хочеться взяти в них щось. Щось тепле і пухнасте, для заспокоєння нервів. 
Заходжу в магазин, щоб зробити ксерокопію чергової довідки про відсутність у мене чогось-там. Телефон знову дзвонить.
Знову мама. Мама здатна заради мене на подвиг. Вона знайшла котенят. Там, де я і думала, біля перегородки, в старому ящику з-під відрових банок.
Сповнена оптимізму я відчиняю двері в приміщення жіночої консультації. Життя продовжується.