Весілля в Лисогірці, або правдива історія заміжжя киці Йони, писана її тіткою

Вкрай змучена міським життям, а особливо відсутністю життя особистого, Йона вирішила переїхати на далекі села.
Лікарка делікатно рекомендувала зробити це якнайшвидше, бо, незважаючи на свій юний вік, Йона «дуже вже хотіла стати мамою».
Закутана в рожевий рушничок киця добралась до Лисогірки і зайшла в знайому з дитинства хату.
— Няв, куди я потрапила, — розпачливо закричала вона, оглядаючи кімнати. – Нічого не впізнаю.
На щастя, ми були поряд і могли наново познайомити кицю Йону з садибою.
Але Йона знайомитись не хотіла. Не цікавили її не хлів, в якому напевне живе мишка, ні садок з високими деревами, ні квіти на клумбах. Все відрізнялось від міської квартири, все лякало кицю: трісне галузка чи трактор задеркоче, а вона вже біжить ховатись в хату.

В хаті, трохи отямившись, починає шукати кота. Ницяє кімнатами, зазирає в груби і в духовки, головно нявкає. А кота нема.
Тричі обнюхала Риндю, валялась перед ним, перебираючи звабливо лапками, вигинала спинку – марно. Риндя вже давно визначив, що Йона – киця, а не собачка, і відмовлявся одружуватись з нею через генетичну несумісність.
Моя мама, дивлячись на Йонині страждання, давала цінні поради, зазвичай, таке кажуть всім дівчатам на порі: не сидіти дома, йти на по хатах, гуляти на вигоні, а там, дививсь, і кіт знайдеться.
Але Йона потрапила в класичну ситуацію невизначеності. Як буріданів віслючок, вона розривалась між двома бажаннями: сховатись від страшних вулично-садкових звуків якнайдалі і одночасно негайно знайти собі кавалера. «І хочеться, і колеться, «- так коментують подібну поведінку у людей. Надвечір вкрай змучена невизначеністю киця окупувала другий поверх і вже на з»являлась на очі. Де вона там таборилась – невідомо, бо щоразу як я хотіла її знайти – зникала. Ні в шафі, ні під ліжками кицьки не було.
Зате хвилин через п»ять, коли всі вже втратили надію побачити Йону, вона з»являлась на сходах, нявкала, і тільки-но ми рушали до неї – одразу ж зникала. На Йонину думку, це була неймовірно цікава гра у хованки. Особливо подобалась вона бабусі – бігати по сходах за кицею.
За третім разом людська половина нашої родини нарешті втомилась гратись і перестала шукати Йону щопівгодини. Ображена киця остаточно пішла в підпілля і до ранку її ніхто не бачив.

— Може, завести її до черешень,- запропонувала мама за сніданком.- Там минулого року аж три гарних коти сиділо. Просто як на картинці:чорний,білий і рудий.
Зо два десятки черешень на громадському вигоні є візитною карткою нашого села, але чи ті коти і досі біля них сидять і чекають на Йону?
— Чи я візьму її до Ніни, в неї є кіт, — мама вирішила підключити до Йониного порятунку родичів.
— І як ти прийдеш? З Йоною на руках і примовкою: у нас товар, а у вас купець? Сватаються навпаки, — я не дуже підтримувала мамині ідеї. В житті, як відомо, трапляється всяке, і нашій сільській репутації «трохи того» навряд чи що зможе суттєво зашкодити, але поява мами з Йоною на руках і гаслом «шукаємо кота», — правда, навіть для нас це вже занадто.

Сумно сиділи ми втрьох за столом. Змучена Йона на хвильку заспокоїлась і вмостилась у мене на руках. Риндя дрімав під столом (у нього режим: після сніданку – тихий час, аж до вечері) і ніяке практичне вирішення проблеми не спадало нам на думку.
Як видати заміж кицьку, яка боїться вийти з хати?

Мама пішла по дрова (ми ще палили в грубі), і за хвильку повернулась.
— Йоно, біжи скоренько, там такий кіт сидить!

Я схопила Йону в оберемок і побігла надвір.
Під навісом дійсно сидів кіт – викапана Йона, тільки трохи більший і пухнастіший. Ну, і чоловічої статі.
Я випустила Йону і прилаштувалась спостерігати за подіями.
Йона заходилась нявкати на траві.
Йона-2, тобто Йон, всівся на дровах і спостерігав за кицькою.
Помаленьку вони почали налагоджувати спілкування, тобто сходитись ближче.
І тут – смикнуло ж мене побігти за фотоапаратом.
На перший клац кавалер дав дьору, а Йона заголосила: «Ви мені все життя зіпсували!».

Але я не вірила, що він пішов. Він просто не міг далеко піти від такої нареченої, киці з «города.»
Так і є, котисько засів у малині і спостерігав за нашими діями. Що ж, романтичні побачення в «диких зарослях малини» якраз в традиціях Вінницької області, подумала я і потягла ридаючу Йону поближче до малин.
— Я не хочу нікуди йти, — нила Йона, — моє серце розбито навіки…

Аякже, будемо ми ще добу слухати шлюбні пісеньки! Я спустила Йону на землю, біля малин, переляканий кіт чимдуж дременув, як кажуть у наших селах, в світа, а Йона – синхронно побігла в протилежному напрямку, оплакуючи свою нещасливу долю.
— Самошедші, дурноваті, — бурмотів кіт, відсапуючись під кущем бузини на сусідньому подвір»ї.- Я ж хотів, щоб все було красиво, а вона – всіх родичів притягла.

Весілля в Лисогірці, або правдива історія заміжжя киці Йони, писана її тіткою: 3 комментария

  1. ;0))))))))

    (не вистачає мені смайликів в коментах!!!!)

    Супер! Супер!

    (Сподіваюся з цього вийде книжка;0)

  2. Погоджуюся з Мелле! У мене на обличчі поки читала, були суцільні смайлики :))))

    А чим ця історія закінчилася? Чи знайшли врешті-решт кота для Йони?

  3. Дякую за відгуки, Мелле і Абетко, можливо буде й книжка, а закінчення до завтра допишу. Бо знову на далекі села їду.:)

Обсуждение закрыто.