Весілля в Лисогірці — 3

В понеділок українське традиційне весілля все ще триває. Розслаблені гості нарешті можуть побавитись як слід: перебираються в наречених, возять весільну маму на тачці і грають марш на баняках. 
Ми теж могли влаштувати щось подібне для Йони і її обранця чи обранців, але от заковика: наречена зникла безслідно в численних лисогірських садках . Ми гукали, Йона не чула, або вдавала, що не чує. Вже і худоба прийшла з поля на обід, вже мама збиралась на понеділкове весілля до родички Ніни, а киці не видно і не чути. 
Ми трохи переживали, бо хоч Йона і народилась в селі, але останні шість місяців не показувала носа за межі міської квартири, всі спроби вивести її на прогулянку закінчувались невдачею. Навіть в коридор вона не виходила, іноді виглядала, і одразу ж бігла назад. А тут – всеньку ніч на дворі з незнайомими. і, можливо, ворожими тваринами. Лиси, зайці, білки і лелеки – звичне явище в наших садках, настільки природне, що заєць посеред білого дня гуляє на вигоні, а лелека – збирає галузки просто під самою хатою. Підозрюю, що вночі їх життя набагато вільніше і барвистіше. 

Словом, науявляли ми собі різних страхіть, аж тут чуємо в сусідських корчах знайомі волання. Йона? Не Йона? Я пішла на розвідку. 
Біля густо оброслого деревами і кущами бузини рова волання стало гучнішим. Я підійшла ближче, і тут з корчів шмигнув вчорашній сіро-рудий котяра. Ага, ось ви де! З другого боку рова дременув позавчорашній Йон. 
А де ж наша городська киця?
Я збиралась повертатись додому, як просто над моєю головою почулось жалібне нявкання.
Десь на відстані трьох метрів від землі, на високому ясені сиділа бідолашна наречена і скаржилась на своє важке життя. Дійсно, плач тобі не поможе!
— Злазь, Йоночко, підемо до хати, — лагідно попросила я.
Але Йоночка не рухалась. Вона все нявкала і нявкала, ніби враз розучилась лазити по деревах.

Ми влаштували невелику сімейну нараду. Мама пропонувала негайно лізти на ясен ( ага, і як туди вилізеш? МНС викликати, чи що?). Киці не вміють злазити з висоти, наполягала мама, спираючись на чималий життєвий досвід.
Я висунула зустрічний аргумент, якщо Йона туди залізла, то має і злізти. Нагадала про карнізи, тюлі і стару хату, на даху останньої Йона з Химерою добряче поразважались у дитинстві.Влаштували бійку просто біля комина!
— Ти не розумієш, — пояснила мама. – Вона вилізла туди передки, а злазити треба задки. Злізти передки вона не зможе, а задки – не здогадається. Ти згадай, як котів з дерев знімають пожежники.

Про пожежників і котів я знала, але завжди думала, як має веселитись той кіт чи кицька, коли бачить купу людей під деревом, а потім – на дереві, і вони ще й беруть його на руки! Ото гра!
Бачте, в юності я зустріла подібного представника породи кошачих по дорозі в інститут. На пару я тоді запізнилась. Бідна киця залізла на дах газконтори, і нявкала так розпачливо, що я не витримала. Знайшла працівників цієї контори, дізналась, що киця нявкає зі вчорашнього дня, потім спонукала їх приставити велику драбину (на щастя, в них була драбина), власноніжно полізла по цій драбині на дах і прикликала до себе кицю. Важко забути, наскільки киця була здивована моєю появою. Вона не одразу пішла до рук, а кілька хвилин кокетливо терлась об двері на горище, вагалась, йти зі мною чи не йти.
Пахло від киці жахливо. Поки ми спускались, вони примудрилась поцарапати мені щоку. Але я була щаслива: врятувала бідну тварину від голодної смерті на даху..
От, через кілька днів, знову по дорозі в інститут, я почула знайоме нявкання і побачила ту ж саму кицю на тому ж даху. Схоже, гра їй сподобалась.

Але це було давно, і то була чужа киця, а тут на ясені сиділа наша рідна Йона. Мама спробувала прихилити до ясена молоде деревце, сподіваючись, що Йона злізе по ньому ( все-таки, похиле дерево краще для спску). Але Йона ще більше перелякалась, занявкала голосніше і не рухалась з місця.
— Треба лізти на ясен! — вирішила мама. Але ясен — це вам не крислата яблуня. Перші гілки у нього починались якраз в тому місці,де сиділа Йона, і вилізти жінці пенсійного віку на таку висоту можна хіба що з повним альпіністським спорядженням.
Довелось йти по драбину.В нас,як в кожній порядній сільській садибі є кілька драбин. Дві малих металевих, що стають однією, якщо їх правильно скласти, одна стара коротка поламана (не впевнена,чи вона дійсно жива й досі), і ще одна, велика й довга, раніше використовувалась для обривання черешень і вишень на вершечках .Якраз для Йониного ясена. Зберігається ця драбина під навісом, але це не означає,що дістати її легко.Восени прохід до неї майже повністю заклали дровами. Тобто, теоретично драбини,щоб зняти Йону були, а практично — наш похід по драбини був актом відчаю. Треба ж хоч щось робити!
І тут сталося диво: тільки-но Йона побачила, що ми йдемо, як одразу ж втямила: гра закінчується. Вона легко і швидко спустилась з триметрового ясена. Ми на власні очі переконались, що киці можуть спускатись і задки, і передки, і взагалі, по-всякому можуть. Якщо захочуть, звичайно.

Змучена наречена вмостилась в мене на руках, і поїхала до хати:їсти, вмиватись і відсипатись.

Весілля в Лисогірці — 3: 1 комментарий

  1. «Власноніжно» — суперслово! І має аж два смисли, що лежать на поверхні;0))

    Це й справді серіал, достойний увічнення!

Обсуждение закрыто.