Весілля в Лисогірці — 3

В понеділок українське традиційне весілля все ще триває. Розслаблені гості нарешті можуть побавитись як слід: перебираються в наречених, возять весільну маму на тачці і грають марш на баняках. 
Ми теж могли влаштувати щось подібне для Йони і її обранця чи обранців, але от заковика: наречена зникла безслідно в численних лисогірських садках . Ми гукали, Йона не чула, або вдавала, що не чує. Вже і худоба прийшла з поля на обід, вже мама збиралась на понеділкове весілля до родички Ніни, а киці не видно і не чути. 
Ми трохи переживали, бо хоч Йона і народилась в селі, але останні шість місяців не показувала носа за межі міської квартири, всі спроби вивести її на прогулянку закінчувались невдачею. Навіть в коридор вона не виходила, іноді виглядала, і одразу ж бігла назад. А тут – всеньку ніч на дворі з незнайомими. і, можливо, ворожими тваринами. Лиси, зайці, білки і лелеки – звичне явище в наших садках, настільки природне, що заєць посеред білого дня гуляє на вигоні, а лелека – збирає галузки просто під самою хатою. Підозрюю, що вночі їх життя набагато вільніше і барвистіше. 

Словом, науявляли ми собі різних страхіть, аж тут чуємо в сусідських корчах знайомі волання. Йона? Не Йона? Я пішла на розвідку. 
Біля густо оброслого деревами і кущами бузини рова волання стало гучнішим. Я підійшла ближче, і тут з корчів шмигнув вчорашній сіро-рудий котяра. Ага, ось ви де! З другого боку рова дременув позавчорашній Йон. 
А де ж наша городська киця?
Я збиралась повертатись додому, як просто над моєю головою почулось жалібне нявкання.
Десь на відстані трьох метрів від землі, на високому ясені сиділа бідолашна наречена і скаржилась на своє важке життя. Дійсно, плач тобі не поможе!
— Злазь, Йоночко, підемо до хати, — лагідно попросила я.
Але Йоночка не рухалась. Вона все нявкала і нявкала, ніби враз розучилась лазити по деревах.

Ми влаштували невелику сімейну нараду. Мама пропонувала негайно лізти на ясен ( ага, і як туди вилізеш? МНС викликати, чи що?). Киці не вміють злазити з висоти, наполягала мама, спираючись на чималий життєвий досвід.
Я висунула зустрічний аргумент, якщо Йона туди залізла, то має і злізти. Нагадала про карнізи, тюлі і стару хату, на даху останньої Йона з Химерою добряче поразважались у дитинстві.Влаштували бійку просто біля комина!
— Ти не розумієш, — пояснила мама. – Вона вилізла туди передки, а злазити треба задки. Злізти передки вона не зможе, а задки – не здогадається. Ти згадай, як котів з дерев знімають пожежники.

Про пожежників і котів я знала, але завжди думала, як має веселитись той кіт чи кицька, коли бачить купу людей під деревом, а потім – на дереві, і вони ще й беруть його на руки! Ото гра!
Бачте, в юності я зустріла подібного представника породи кошачих по дорозі в інститут. На пару я тоді запізнилась. Бідна киця залізла на дах газконтори, і нявкала так розпачливо, що я не витримала. Знайшла працівників цієї контори, дізналась, що киця нявкає зі вчорашнього дня, потім спонукала їх приставити велику драбину (на щастя, в них була драбина), власноніжно полізла по цій драбині на дах і прикликала до себе кицю. Важко забути, наскільки киця була здивована моєю появою. Вона не одразу пішла до рук, а кілька хвилин кокетливо терлась об двері на горище, вагалась, йти зі мною чи не йти.
Пахло від киці жахливо. Поки ми спускались, вони примудрилась поцарапати мені щоку. Але я була щаслива: врятувала бідну тварину від голодної смерті на даху..
От, через кілька днів, знову по дорозі в інститут, я почула знайоме нявкання і побачила ту ж саму кицю на тому ж даху. Схоже, гра їй сподобалась.

Але це було давно, і то була чужа киця, а тут на ясені сиділа наша рідна Йона. Мама спробувала прихилити до ясена молоде деревце, сподіваючись, що Йона злізе по ньому ( все-таки, похиле дерево краще для спску). Але Йона ще більше перелякалась, занявкала голосніше і не рухалась з місця.
— Треба лізти на ясен! — вирішила мама. Але ясен — це вам не крислата яблуня. Перші гілки у нього починались якраз в тому місці,де сиділа Йона, і вилізти жінці пенсійного віку на таку висоту можна хіба що з повним альпіністським спорядженням.
Довелось йти по драбину.В нас,як в кожній порядній сільській садибі є кілька драбин. Дві малих металевих, що стають однією, якщо їх правильно скласти, одна стара коротка поламана (не впевнена,чи вона дійсно жива й досі), і ще одна, велика й довга, раніше використовувалась для обривання черешень і вишень на вершечках .Якраз для Йониного ясена. Зберігається ця драбина під навісом, але це не означає,що дістати її легко.Восени прохід до неї майже повністю заклали дровами. Тобто, теоретично драбини,щоб зняти Йону були, а практично — наш похід по драбини був актом відчаю. Треба ж хоч щось робити!
І тут сталося диво: тільки-но Йона побачила, що ми йдемо, як одразу ж втямила: гра закінчується. Вона легко і швидко спустилась з триметрового ясена. Ми на власні очі переконались, що киці можуть спускатись і задки, і передки, і взагалі, по-всякому можуть. Якщо захочуть, звичайно.

Змучена наречена вмостилась в мене на руках, і поїхала до хати:їсти, вмиватись і відсипатись.

Весілля в Лисогірці. День другий

— Плач тобі не поможе,
Четверо коней в возі
Бери та сідай,- наспівувала мама Йоні наступного дня старовинну весільну пісню. Йона ж ніяк не могла втямити, до той віз і коні? Вона справно нявкала, еротично перекидалась і повзала, піднявши задню частину тіла. Повзання практикувалось усюди, от де стояла, там і впала: в хаті, в садку і на городі, а ще – в духовках, які вмуровані в груби для кращого обігруву.Духовки старі, і, чесно сказати, іржаві, тому вже до кінця дня біла частина Йониного хутра стала сіро-рудою. Вмиватись Йона не хотіла, схоже вона дала щось на зразок обітниці, помру, але вмиватись до першого поцілунку не буду!
— Нечупарам важко знайти собі кавалера, — повчала її мама. А я додавала:
— Як не будеш їсти, то геть охлянеш. (Бо на додачу до обітниці невмивання, Йона вирішила ще й постити. Дійсно, тут кусок в горло не полізе, так заміж хочеться.)
Йона в пів вуха слухала поради, виривалась з наших палких обіймів, ігноруючи молоко і кашу з м»ясом, яку їй підсовували, і стрімко падала на килим, траву, стежку, город, вигін (залежно від обстановки), щоб продовжувала своє еротичне шоу. 
Найчастіше вистави відбувались в хаті на килимі, що мама іронічно прокоментувала словами ще однієї пісні її молодості: «Приходите свататься, я не буду прятаться».
Ось так, зі співами, нявканням і еротикою ми прожили другий день Йониного весілля. Нареченого так і не знайшлося, а завтра вже була неділя. Як відомо, основні весільні дійства в Україні якраз в неділю і відбуваються.

Зранку мама, втративши терпець від киціних завивань, рушила до родичів по кота. План був такий: приносимо кота, зачиняємо їх з кицею в хаті, а там вже розберуться.
-Зараз! – сказала наша родичка Ніна у відповідь на мамину пропозицію йти ловити кота. Якби ви знали Ніну стільки років як я, то одразу б зрозуміли, що слово «зараз» аж ніяк не означає готовності виконати мамине прохання. Дослівно його можна перекласти як «через рік у цю пору, коли дощ піде в гору», саме тоді Ніна збиралась шукати кота для Йони.
— Краще несіть сюди вашу кицьку, а вона сама знайде!
Мама, в оборону Йони, почала пояснювати, що киця ще молода , не тямить, сама кота не знайде.
Пікантності ситуації додав не час візиту (7 ранку), як ви могли б подумати, а той факт, що родичка Ніна була справжнісінькою весільною мамою, не котячою, а людською, і саме в цю неділю збиралась оженити молодшого сина. З самого ранку вона запланувала для себе безліч справ, але аж ніяк не ловлю власного кота в сусідських корчах. Зі всією пошаною до нашої мами.
Довелось повертатись від Ніни без кота, буквально, ні з чим.

А в цей час в нашій садибі під навісом на дровах з»явився новий кавалер: здоровезний сіро-рудий котисько породи «лисогірська хлівова».А де ще він міг так від»їстись, як не на мишках з хлівів? Побачивши нового кавалера, Йона взялась витанцьовувати перед ним і так, і сяк, але близько не підходила. Схоже, вона ніяк не тямила, що ж , крім танців, їй треба робити. Як тільки кіт рушав до киці, вона тікала на безпечну відстань , до найближчого дерева, і починала зосереджено робити манікюр (точити кігті об стовбур), мовляв, не маю часу, зайнята своїми справами. Більш досвідчений кіт сприймав Йонині вихиляси як правдивий флірт, і повільно, але впевнено, скорочував відстань до бажаного предмету.
Врешті вони майже зійшлися, якраз біля лавочки, і котяра по хазяйськи пригорнув щасливу наречену лапою, а вона все нявкала і звивалась, а ж тут на дровах матеріалізувався третій. Вчорашній кіт Йон.
В повітрі запахло бійкою.
Побачивши ще одного претендента, Йона щось невиразно муркнула і зникла під навісом, в суцільному дров’яному лабіринті.

Більше того дня ми її не бачили.

Весілля в Лисогірці, або правдива історія заміжжя киці Йони, писана її тіткою

Вкрай змучена міським життям, а особливо відсутністю життя особистого, Йона вирішила переїхати на далекі села.
Лікарка делікатно рекомендувала зробити це якнайшвидше, бо, незважаючи на свій юний вік, Йона «дуже вже хотіла стати мамою».
Закутана в рожевий рушничок киця добралась до Лисогірки і зайшла в знайому з дитинства хату.
— Няв, куди я потрапила, — розпачливо закричала вона, оглядаючи кімнати. – Нічого не впізнаю.
На щастя, ми були поряд і могли наново познайомити кицю Йону з садибою.
Але Йона знайомитись не хотіла. Не цікавили її не хлів, в якому напевне живе мишка, ні садок з високими деревами, ні квіти на клумбах. Все відрізнялось від міської квартири, все лякало кицю: трісне галузка чи трактор задеркоче, а вона вже біжить ховатись в хату.

В хаті, трохи отямившись, починає шукати кота. Ницяє кімнатами, зазирає в груби і в духовки, головно нявкає. А кота нема.
Тричі обнюхала Риндю, валялась перед ним, перебираючи звабливо лапками, вигинала спинку – марно. Риндя вже давно визначив, що Йона – киця, а не собачка, і відмовлявся одружуватись з нею через генетичну несумісність.
Моя мама, дивлячись на Йонині страждання, давала цінні поради, зазвичай, таке кажуть всім дівчатам на порі: не сидіти дома, йти на по хатах, гуляти на вигоні, а там, дививсь, і кіт знайдеться.
Але Йона потрапила в класичну ситуацію невизначеності. Як буріданів віслючок, вона розривалась між двома бажаннями: сховатись від страшних вулично-садкових звуків якнайдалі і одночасно негайно знайти собі кавалера. «І хочеться, і колеться, «- так коментують подібну поведінку у людей. Надвечір вкрай змучена невизначеністю киця окупувала другий поверх і вже на з»являлась на очі. Де вона там таборилась – невідомо, бо щоразу як я хотіла її знайти – зникала. Ні в шафі, ні під ліжками кицьки не було.
Зате хвилин через п»ять, коли всі вже втратили надію побачити Йону, вона з»являлась на сходах, нявкала, і тільки-но ми рушали до неї – одразу ж зникала. На Йонину думку, це була неймовірно цікава гра у хованки. Особливо подобалась вона бабусі – бігати по сходах за кицею.
За третім разом людська половина нашої родини нарешті втомилась гратись і перестала шукати Йону щопівгодини. Ображена киця остаточно пішла в підпілля і до ранку її ніхто не бачив.

— Може, завести її до черешень,- запропонувала мама за сніданком.- Там минулого року аж три гарних коти сиділо. Просто як на картинці:чорний,білий і рудий.
Зо два десятки черешень на громадському вигоні є візитною карткою нашого села, але чи ті коти і досі біля них сидять і чекають на Йону?
— Чи я візьму її до Ніни, в неї є кіт, — мама вирішила підключити до Йониного порятунку родичів.
— І як ти прийдеш? З Йоною на руках і примовкою: у нас товар, а у вас купець? Сватаються навпаки, — я не дуже підтримувала мамині ідеї. В житті, як відомо, трапляється всяке, і нашій сільській репутації «трохи того» навряд чи що зможе суттєво зашкодити, але поява мами з Йоною на руках і гаслом «шукаємо кота», — правда, навіть для нас це вже занадто.

Сумно сиділи ми втрьох за столом. Змучена Йона на хвильку заспокоїлась і вмостилась у мене на руках. Риндя дрімав під столом (у нього режим: після сніданку – тихий час, аж до вечері) і ніяке практичне вирішення проблеми не спадало нам на думку.
Як видати заміж кицьку, яка боїться вийти з хати?

Мама пішла по дрова (ми ще палили в грубі), і за хвильку повернулась.
— Йоно, біжи скоренько, там такий кіт сидить!

Я схопила Йону в оберемок і побігла надвір.
Під навісом дійсно сидів кіт – викапана Йона, тільки трохи більший і пухнастіший. Ну, і чоловічої статі.
Я випустила Йону і прилаштувалась спостерігати за подіями.
Йона заходилась нявкати на траві.
Йона-2, тобто Йон, всівся на дровах і спостерігав за кицькою.
Помаленьку вони почали налагоджувати спілкування, тобто сходитись ближче.
І тут – смикнуло ж мене побігти за фотоапаратом.
На перший клац кавалер дав дьору, а Йона заголосила: «Ви мені все життя зіпсували!».

Але я не вірила, що він пішов. Він просто не міг далеко піти від такої нареченої, киці з «города.»
Так і є, котисько засів у малині і спостерігав за нашими діями. Що ж, романтичні побачення в «диких зарослях малини» якраз в традиціях Вінницької області, подумала я і потягла ридаючу Йону поближче до малин.
— Я не хочу нікуди йти, — нила Йона, — моє серце розбито навіки…

Аякже, будемо ми ще добу слухати шлюбні пісеньки! Я спустила Йону на землю, біля малин, переляканий кіт чимдуж дременув, як кажуть у наших селах, в світа, а Йона – синхронно побігла в протилежному напрямку, оплакуючи свою нещасливу долю.
— Самошедші, дурноваті, — бурмотів кіт, відсапуючись під кущем бузини на сусідньому подвір»ї.- Я ж хотів, щоб все було красиво, а вона – всіх родичів притягла.