Мені ворожка ворожила…

З Мариною я познайомилась на якомусь родинному збіговиську, чи то весілля, чи випровадини. Виявилось, що вона родичка моїх родичів, але не моя. Бо ми їх родичі по дядині Марининій. А вона – по дядькові. Ми сиділи разом за столом, щось трохи говорили, а після того – не бачились кілька років. Аж поки Маринина мама тітка Женя не приїхала до нас разом зі своєю братовою, а нашою родичкою. Тітка Женя розказала, що Марина серйозно хвора, їй зробили кілька операцій, і наче успішно, зараз вона знову хоче працювати медсестрою, але не у своєму містечку, а в нашому місті. Збирається їздити на кожне чергування. І тому тітка Женя просить, аби дозволили Марина жити в нас, коли вона приїздить на свої чергування. Як відмовиш в такій ситуації? Мама, звичайно, погодилась.
З того дня Марина приїжджала до нас щотижня,і кожного разу привозила повний холодильник всякої їжі: переважно варені ковбаси і майонези. Активно припрошувала їсти, а що в нашій хаті такого в принципі не їдять, то скоро холодильник став схожий на продуктовий склад. Ковбаса, ковбаса і ще раз ковбаса. Я пробувала натякнути Марині, що , може б вона її або їла, або не приносила… Але Марина вважала забезпечення продуктами своїм святим обов»язком, своєрідним внеском в розвиток нашого дому, тому натяків не розуміла. Коли кількість продуктів перейшла всі можливі межі, я, в розпачі від марнотратства, запросила свою давню приятельку Ліду, в якої якраз тоді була невеличка фінансова криза ( як в самотньої мами двох дітей ), і дуже попросила все те забрати. А ще – приїжджати до нас частіше, бо планувались нові надходження.

Крім затоварки холодильника продуктами і роботи, Марина переймалась ще й причинами своєї хвороби. Ті страшні пухлини , на її думку, могли з»явитись , бо «пороблено і задавнено». Але ким ? І чому ? Від тривалого лікування її виснажена психіка хотіла тільки одного: підтвердження, що все вже позаду. Тому Марина постійно шукала якихось бабок, цілителів і їздила по монастирях. 

Приходить вона одного разу і каже:
— Де це тут сходи за мостом?
Я вже звикла до Марининих несподіваних питань, і , не пояснюючи про сходи, одразу ж перепитала:
— А тобі навіщо?
— Ворожку порадили. Живе за мостом, треба по сходах спуститись, а там будинок двоповерховий, вона на другому поверсі .
— А яка ж адреса? Вулиця чи номер будинку ?
— Не казали, отак по сходах зійти, і там людей запитати.

Я трохи перелякалась. Уявила, як Марина ходить по місту і запитує людей, де тут живе ворожка. Невідомо, чим це закінчиться. 
Я обережно почала переконувати, що отак йти невідомо куди і до кого, не дуже гарна ідея. Чи не краще ще раз перепитати тих дівчат про правильну адресу? Але Марина не здавалась. Нащо чекати до понеділка і перепитувати? Вже завтра, в суботу, вона піде до тієї ворожки і все взнає. Хто їй поробив, і за що. А головне, як це відробити.

Звичайно, я не витримала. Ну як пустити хвору жінку саму шукати ворожку в міських нетрях? А раптом щось станеться? Словом, я вбралась і пішла разом з Мариною. За міст, туди , де сходи. А за сходами – будинки, навіть не знаю, коли збудовані, до другої світової точно. Такі старенькі будинки, раніше їх називали бараки. В одному з цих бараків і жила наша ворожка. Звичайно, Марина взялась перепитувати перехожих, чи не знають вони, де тут гадають. На мій подив, ніхто не дивувався, а третя бабця вказала на потрібний під»їзд. Ми піднялись на другий поверх і постукали в двері.
Я очікувала побачити …ну, ви самі розумієте, як має виглядати ворожка, чи стареньку бабцю, чи брюнетку з довгим волоссям. Натомість, нам відкрила русява молодиця з гарним кольором обличчя.

— Добрий день! – бадьоро почала Марина. – Ми ворожку шукаємо. Хочемо, щоб нам поворожила.
В молодиці на шоках з»явився рум»янець. Що, без сумніву, покращило і без того бездоганний колір її шкіри.
— Ви шо, дєвочки, зовсім здуріли? Які ворожіння? Піст! Вербна неділя завтра, а вони ворожити!
Не знаю, чого вона аж так розхвилювалась. Невже писанки писала чи паски місила? То не йшла б двері відкривати.
— Але це ви ворожка? – про всяк випадок уточнила Марина.Ну, треба ж нам знати на майбутнє її точне місцезнаходження.
— Я!- ще більше зарум»янилась молодиця.- Після Провід приходьте.

Ми, як чемні дівчата, вибачились, подякували, і вийшли на вулицю. А там – сонце, весна, теплішає просто на очах. Додому йти не хотілось.Ми подивились одна на одну і – рушили на базар. Там я купила собі кілька речей з категорії «вічних»: гарні чорні шкіряні туфлики, коричневий костюм з букле, і маленьку блискучу сумочку до костюму. А Марина накупила різних бальзамів та масок для волосся (вона все ще носила парик після хіміотерапії, але волосся потроху відростало і потребувало догляду). Ми обійшли чимало яток, магазинів і магазинчиків, аж поки навантажені різними пакетами не повернулись додому.

— Ну як там, — гукнула мама зі свої кімнати, — що вам ворожка сказала?

— Сказала піти на базар і купити собі новий костюм !

Викладені з пакетів покупки підтвердили, що ми, українські дівчата, завжди слухаємось порад ворожки.

 

Мені ворожка ворожила…: 4 комментария

  1. а я от вважаю, що здатність відмовитися знімати слухавку на «чужий» номер на вихідні — це норма, свого роду елемент поваги до себе.

  2. Тепер я просто вимикаю звук, і потім дивлюсь — є бажання передзвонити, дзвоню, а нема — то ні. Хоча на дзвінок в таку пору я б реагувала б однозначно, навіть коли б побачила його ввечері. Бо зазвичай люди дзвонять в цю пору не для того, щоб поговорити .

  3. А гарно ворожка тоді вас відвернула))

    Згодна, слухавку в таких випадках потрібно брати. Але я зазвичай наперед кажу, що сплю і чи дуже це терміново. Якщо не починають волати, що комусь погано, чи когось вбивають, прошу, щоб передзвонили пізніше і кладу слухавку 🙂

  4. Завжди беру слухавку — А раптом останній шанс почутись?! Щоправда, як правило говорять якусь фігню 🙂

Обсуждение закрыто.