Мені ворожка ворожила…

З Мариною я познайомилась на якомусь родинному збіговиську, чи то весілля, чи випровадини. Виявилось, що вона родичка моїх родичів, але не моя. Бо ми їх родичі по дядині Марининій. А вона – по дядькові. Ми сиділи разом за столом, щось трохи говорили, а після того – не бачились кілька років. Аж поки Маринина мама тітка Женя не приїхала до нас разом зі своєю братовою, а нашою родичкою. Тітка Женя розказала, що Марина серйозно хвора, їй зробили кілька операцій, і наче успішно, зараз вона знову хоче працювати медсестрою, але не у своєму містечку, а в нашому місті. Збирається їздити на кожне чергування. І тому тітка Женя просить, аби дозволили Марина жити в нас, коли вона приїздить на свої чергування. Як відмовиш в такій ситуації? Мама, звичайно, погодилась.
З того дня Марина приїжджала до нас щотижня,і кожного разу привозила повний холодильник всякої їжі: переважно варені ковбаси і майонези. Активно припрошувала їсти, а що в нашій хаті такого в принципі не їдять, то скоро холодильник став схожий на продуктовий склад. Ковбаса, ковбаса і ще раз ковбаса. Я пробувала натякнути Марині, що , може б вона її або їла, або не приносила… Але Марина вважала забезпечення продуктами своїм святим обов»язком, своєрідним внеском в розвиток нашого дому, тому натяків не розуміла. Коли кількість продуктів перейшла всі можливі межі, я, в розпачі від марнотратства, запросила свою давню приятельку Ліду, в якої якраз тоді була невеличка фінансова криза ( як в самотньої мами двох дітей ), і дуже попросила все те забрати. А ще – приїжджати до нас частіше, бо планувались нові надходження.

Крім затоварки холодильника продуктами і роботи, Марина переймалась ще й причинами своєї хвороби. Ті страшні пухлини , на її думку, могли з»явитись , бо «пороблено і задавнено». Але ким ? І чому ? Від тривалого лікування її виснажена психіка хотіла тільки одного: підтвердження, що все вже позаду. Тому Марина постійно шукала якихось бабок, цілителів і їздила по монастирях. 

Приходить вона одного разу і каже:
— Де це тут сходи за мостом?
Я вже звикла до Марининих несподіваних питань, і , не пояснюючи про сходи, одразу ж перепитала:
— А тобі навіщо?
— Ворожку порадили. Живе за мостом, треба по сходах спуститись, а там будинок двоповерховий, вона на другому поверсі .
— А яка ж адреса? Вулиця чи номер будинку ?
— Не казали, отак по сходах зійти, і там людей запитати.

Я трохи перелякалась. Уявила, як Марина ходить по місту і запитує людей, де тут живе ворожка. Невідомо, чим це закінчиться. 
Я обережно почала переконувати, що отак йти невідомо куди і до кого, не дуже гарна ідея. Чи не краще ще раз перепитати тих дівчат про правильну адресу? Але Марина не здавалась. Нащо чекати до понеділка і перепитувати? Вже завтра, в суботу, вона піде до тієї ворожки і все взнає. Хто їй поробив, і за що. А головне, як це відробити.

Звичайно, я не витримала. Ну як пустити хвору жінку саму шукати ворожку в міських нетрях? А раптом щось станеться? Словом, я вбралась і пішла разом з Мариною. За міст, туди , де сходи. А за сходами – будинки, навіть не знаю, коли збудовані, до другої світової точно. Такі старенькі будинки, раніше їх називали бараки. В одному з цих бараків і жила наша ворожка. Звичайно, Марина взялась перепитувати перехожих, чи не знають вони, де тут гадають. На мій подив, ніхто не дивувався, а третя бабця вказала на потрібний під»їзд. Ми піднялись на другий поверх і постукали в двері.
Я очікувала побачити …ну, ви самі розумієте, як має виглядати ворожка, чи стареньку бабцю, чи брюнетку з довгим волоссям. Натомість, нам відкрила русява молодиця з гарним кольором обличчя.

— Добрий день! – бадьоро почала Марина. – Ми ворожку шукаємо. Хочемо, щоб нам поворожила.
В молодиці на шоках з»явився рум»янець. Що, без сумніву, покращило і без того бездоганний колір її шкіри.
— Ви шо, дєвочки, зовсім здуріли? Які ворожіння? Піст! Вербна неділя завтра, а вони ворожити!
Не знаю, чого вона аж так розхвилювалась. Невже писанки писала чи паски місила? То не йшла б двері відкривати.
— Але це ви ворожка? – про всяк випадок уточнила Марина.Ну, треба ж нам знати на майбутнє її точне місцезнаходження.
— Я!- ще більше зарум»янилась молодиця.- Після Провід приходьте.

Ми, як чемні дівчата, вибачились, подякували, і вийшли на вулицю. А там – сонце, весна, теплішає просто на очах. Додому йти не хотілось.Ми подивились одна на одну і – рушили на базар. Там я купила собі кілька речей з категорії «вічних»: гарні чорні шкіряні туфлики, коричневий костюм з букле, і маленьку блискучу сумочку до костюму. А Марина накупила різних бальзамів та масок для волосся (вона все ще носила парик після хіміотерапії, але волосся потроху відростало і потребувало догляду). Ми обійшли чимало яток, магазинів і магазинчиків, аж поки навантажені різними пакетами не повернулись додому.

— Ну як там, — гукнула мама зі свої кімнати, — що вам ворожка сказала?

— Сказала піти на базар і купити собі новий костюм !

Викладені з пакетів покупки підтвердили, що ми, українські дівчата, завжди слухаємось порад ворожки.

 

Химерина доля-2

Ми трохи почекали, а потім рушили далі в чотирьох: я, Риндя, і Йона з Химерою,які постійно забігали наперед, стрибали, грались, тішились як тільки могли, і щиро вірили, що завжди в їхньому житті будуть теплі вечори, зелені вигони, і щирі друзі.
Назавтра я не витримала і перепинила бабу Галю біля коперації, виголосивши заздалегідь підготовлену промову «казала мама, що ви хотіли кицю нашу взяти, то коли вам можна занести». «Та коли хочеш,» — відповіла баба Галя. І ми домовилась на післязавтра.
Завтра баба Галя прийшла до нас на садибу з мішком і попросила назбирати антонівок, вона якраз зібралась квасити яблука, а своїх не вистачило. В той момент я готова була віддати їй всі антонівки з трьох садків (нашого, Никифорового і тітки Ніни), аби тільки вона взяла Химеру. Все це дуже нагадувало хабар, до тітки Ніниного садка не дійшло (хоча Люда останнього разу наказувала рвати їхні антонівки, як матимемо час і натхнення), а наші яблуні показала бабі Галі, і та взялась збирати.
Киці, звичайно, човплися в садку. Баба Галя побачила Йону і радісно вигукнула:
— Оце цю кицю я маю взяти?
Я знову перелякалась. Що, як бабі Галі теж не сподобається «той чорний» ? Химера на фоні Йони все ще програвала, вона була зовсім чорна, з маленькою білою плямочкою на шийці, а ще — була за Йону молодша і якась замученіша. Правду кажучи, її і гладили менше, а це , згідно з теорією транзакційного аналізу, негативно впливає на розвиток кицьок і людей.
— Ні, це наша, а ваша — ось! — я показала бабі Галі Химеру.
На щастя, баба Галя зовнішнім виглядом кицьок особливо не переймалась. 
— Приходь, приходь до мене, — щиро запросила вона Химеру, — у мене і сир є, і сметанка, а в неділю ще й молочко привезуть!.
Я перевела подих. Наче все залагодилось. Залишилось занести Химеру бабі Галі.
Наступного ранку я взяла Химеру на руки, і в супроводі Ринді понесла до її нових хазяїв. Я несла її і гладила, а Химера голосно муркотіла від задоволення, аж доки ми не прийшли до баби Галі. На подвір»ї загавкав собака, Химера злякалась і хотіла втекти. Я втримала її, продовжуючи вмовляти: 
-Не бійся, Химеро, тут тебе не образять, будеш тепер хазяйська киця, зі своєю садибою, і люди тут хороші!
— Та які тут люди, — гукнула баба Галя,- я ж одна живу!
Я внесла Химеру в хату, баба Галя одразу дала їй сиру в мисочці, і зачинила в кімнаті, аби киця звикла до нового дому.

Ми знову приїхали в село через тиждень, але, на наш подив, Химера не приходила в гості. Чи не могла знайти дорогу, чи боялась залишити бабу Галю? За агентурними даними, вона справно ловила мишей, гуляла в садку і на городі, а ввечері будила бабу Галю, щоб та пустила її до хати.
— Така хитра, — розповідала баба Галя, — знає, біля якого вікна я сплю, там і нявкає. Мушу вставати і її пускати.
Ми раділи, що Химера нявкає, і знайшла своє котяче щастя.

Але вона все-таки не забула нашу садибу.
Вже в листопаді мама приїхала обрізати дерева, і Химера прийшла в гості з пухнастим котеням. Де вона його надибала, невідомо. Опікала, як старша і досвіченіша. Впевнено зайшла в хату, вистежила мишку, і навіть залишилась ночувати, муркочучи на дивані, як колись.
Але на завтра мама вже її в хату не пустила, насварилась і вигнала, бо боялась ненароком замкнути в хаті.

Стала Химера справжньою красунею, блискуча чорна шерсть, білий нагрудничок і впевнена хода щасливої хазяйської кішки.
Бо,врешті-решт, мрії збуваються

 

Химерина доля

В цій чудесній історії розповідається про життя сільської киці Химери в наших далеких селах.Для початку — познайомтесь з головною героїнею.                                                                              Химера

Отже, вчора ввечері була зима, а я згадувала осінньо-літні історії.Химера — псевдо кішечки, яку підкинули нашим сусідам. Сусіди теж літньо-осінні, кішку брати з собою в місто не збирались, а поки є, то годували. 
Потім тьотя Ніна поїхала в місто, а Химеру передоручила нам.
Я приїхала, заходжу в хату, а там чорне котеня акуратно з мисочки суп доїдає. А це що за проява? Мама пояснила, що це тимчасова гостя.
Гостя , що гралась з Йоною цілими днями, попервах отримала від Ганки прізвисько «той чорний»:

— Бабусю! Вижени цього чорного!
— А це чому?
— Бо він негарний!
Довелось пояснювати, що всі мають право на піклування, і гарні, і негарні. А «того чорного» назвали Химерою, бо мама якраз зачиталась Фаулзом.
Але тітка Ніна вирішила дотримати слова. Якось вона приїхала, зловила Химеру, замкнула в хаті з наміром вивезти її на «курорт».Від наших сіл недалеко мережа санаторіїв, і всіх котів-собак туди вивозять. Ми і Йоні не раз погрожували, хуліганці,мовляв, не будеш слухатись, поїдеш на курорт.А тут примара курорту нависла над Химерою. 
Але — кожен сам господар своєї долі. Химера твердо вирішила на курорт не їхати. Невідомо як, вона вибралась з хати і втекла до нас. Я сиділа в спальні і читала, аж тут чує переможне муркання з сусіднього ліжка. Лежить там Химера, скрутилась клубочком, і ніякого бажання кудись їхати не проявляє. Ну що, я ж її не видала. Дуже вже гарно муркали на тому ліжку, ну як таку кицю віддати в курортні нетрі.

І зажили вони з Йоною удвох. Вправлялись в киць-фу зранку до вечора, ловили мишей і метеликів, бешкетували в міру і без міри. Йона почувалась господинею, а Химера — на правах бідної родички, до мисочки підходила тільки коли Йона поїсть. Зате їла все, і молоко кисле, і суп, і хліб, на відміну від примхливої Йони.
Та листя жовтіло на деревах, і кішки не знали того, що знали люди, що скоро стане холодно, всі поїдуть у міста, а брати двох кицьок у квартиру, де вже є чотирнадцятирічний Риндя…Кішки не знали, що такі компанії, зазвичай, у міську квартиру не переїздять.

Я стала погано спати. Прокидалась вранці і все думала, куди ж прилаштувати Химеру.Дуже було її шкода, так зворушливо вона підлаштовувалась до людей, так старанно приносила зловлених мишей, демонструвала свою потрібність . «От бачиш Йоно, — говорила мама нашій киці, — поїдеш ти на курорт, а Химера, людська киця, мишей ловить, вона поїде у Віннницю!». Йона не особливо переймалась. Вона твердо знала, що вже прописалась в нашому домі і ніхто її не вижене. І мишей вона теж ловила справно. А ми мусили шукати якесь вирішення Химериної проблеми.

Сьогодні ввечері була зима

а я згадувала літньо-осінні далекі села, Химеру і діда Михаля.

Дід прийшов і питає: «У вас виноград росте?». Я кажу: «Росте. Зірвати вам?». А дід вирішив сам нарвати, мабуть, боявся, що я принесу одне-два грона, а йому дуже хотілось винограду. Пішов у садок і загубився.  Я думала, що він пам»ятає, де у нас виноград . Але, мабуть, в період виноградного буйства, ще коли батьки жили в селі, дід Михальо рідко бував на нашій садибі, обстановку не вивчив. Пройшов весь садок, аж поки я схаменувала і повернула до виноградних лоз за хатою.  Не поспішаючи зривав виноградні грона і їв. Якось так зворушливо не поспішаючи.

А я збирала горіхи і думала, як змінилося життя. Колись тут були садиба на садибі, а тепер — три садки без людей. Колись дід Михальо (дитиною) крав картоплю, щоб не вмерти з голоду. Знав, що навіть найближчі родичі, рідні дядьки і тітки не нагодують. Тоді ніхто й подумати не міг, що через вісімдесят років в наших садках ростиме виноград, і яблука різних сортів, і ніхто не боронитиме рвати і їсти скільки хочеш.

Отакий прогрес.