І у нашому селі є … Блокс, Дід Мороз і Миколай !

Пише мені подруга  напередодні 19 грудня : «Вітаю тебе із святом, яке наближається. Мій син переконаний, що хто б не написав листа святому Миколаю (чи то старий, чи малий), святий обов»язково подарунком нагородить. Сподіваюсь, що ти написала.«

А я ж не писала! Я ж фанатка Діда Мороза !   Я ж нічого не чекала ! Втім, виявилось, що ці двоє дідів між собою спілкуються, і ще працюють разом з BLOX.UA

І я отримала, нічого не писавши, аже три пакунки з подарунками.

1. Гарну футболку, і магніт, і ручку , і коврика для миші (до речі, як ви здогадались, що моя миша  без коврика живе півроку)? Дякую, блоксівці, за   увагу і підтримку!

2. У понеділок мій брат не сів в машину на Київ. Вийшов у останню хвилину. І залишився живий. Дякую всім добрим силам за його життя!

3.А третій подарунок — радість в моєму житті, яка примножується  з кожним днем!

Нехай і в нас, і у вас все буде гаразд!   З Новий роком! З новим щастям!

 

P.S. А якби я написала того листа? Що було б ?

 

Моя ДідМорозія

Не знаю, як ви, а я — фанатка Діда Мороза. Я з ним особисто знайома з двох років.

Тієї зими ми жили в сільскому будинку далеко від цивілізації. Автобус до села не ходив, навіть дороги нормальної не було. Але в нашій хаті був телевізор, тогочасне диво, і вечорами сусіди приходили на кіно чи на хокей. Батьки купували книги, передплачували газети і журнали, і зі всіх сил намагались зробити наше життя цікавим і барвистим.

Отже, того зимового дня я сиділа у спальні на кушетці, біля обкладеної рудими кахлями грубки. Аж раптом рипнули двері. Я виглянула в кухню, бо кушетка стояла майже біля виходу зі спальні, а далі у нас була кухня, а ще далі — прихожа. Між кухнею і спальнею дверей не було, а от з прихожої в кухню — були. Двостворчаті двері з скляними віконцями, неймовірно риплячі.
Ось вони рипнули, я виглянула — і досі пам»ятаю свій стан. Я не злякалась, але й не повірила. Тобто, я не вірила своїм очам, бо незважаючи на два роки життя, я вже тоді знала, його не буває. Але він заходив у нашу кухню, в довгій синій шубі, з білою бородою і навіть про щось мене запитав.
Дід Мороз залишив мені в подарунок ляльку Андрюшу, яка була зі мною багато років, аж поки її не конфіскували для Ганнусі і десь благополучно загубили.
Але насправді — він подарував мені щось більше: я повірила. Повірила у ймовірність неймовірного. В казки, які можуть ожити і стати правдою. В чудеса, які розфарбовують життя. В двері, які одного зимового дні рипнуть, і «все,що мріями було роками враз обернеться в дійсніть і можливість.»

З тим і живу.

Увага, шахраї !

Навряд чи хтось з читачів блогу на це купиться, але є ще інші люди.

Отже, мама принесла оголошення, на ксероксі розмножене.
Текст : «Требуются люди для поездки в Киев с 11.12.2009 по 15.12.2009 з/п 200 грн. в день, тел. 093-800-56-95,044-252-77-47.»
Мама трохи авантюристка, вирішила їм подзвонити. Київський номер дзвенів факсом, а мобільний відізвався якоюсь жінкою.
Жінка сказала, що збирають людей стояти в наметах за «Нову Україну». Будуть централізовано виїзджати з Вінниці о 17.00 10 грудня. Платитимуть 200 грн в день, житимуть в гуртожитку і ще будуть харчувати.
Але — перед поїздкою потрібно заплатити 60 грн на рахунок в Приватбанку, і з цією квитанцією прийти до автобуса.Це як аванс, який повернуть в останній день.
Мама почала розпитувати, навіщо ці гроші в банк переказувати, адже можна прийти з ними до автобуса. А, кажуть, хочемо точно знати, скільки людей поїде.
Тут мама ще почала питати, де офіс у Вінниці, а які гарантії, що ті гроші дійсно повернуть… Жінка кинула трубку.

Ми все забули про цю історію, бо мама два дні лежала з тиском, а сьогодні розповіли нам, що майже 200 людей зібрались чекати того автобуса на Київ. І всі з квитанціями, всі оплатили 60 грн. Звичайно, мобільний з оголошення мовчав.
Неважко порахувати, скільки шахраї заробили. Думаю, Вінниця не перше і не останнє місто, де вони працюють. Будьте уважні, якщо таке оголошення є, якось інформуйте людей, що це шахраї. Ніякого заробітку не буде.

Для коментарів «самі винні» пишу одразу: не всі люди мають освіту, знання і розуміння ситуації. Не всі знають, як розпізнати шахраїв. Хтось сидить без роботи і шукає будь-яку можливість .. А натомість, втрачає останні копійки.

Ще про мову і марсіанські хроніки

В 2005 році мені довелось давати інтерв»ю для місцевого телевізійного каналу. Передача готувалась Товариством «Просвіта», і, ясно, мова йшла про мову. Про українську мову. І про людей, які розмовляють російською.
Я розповіла, як собі це уявляю. Не думала, що хтось цю передачу побачить.
Але її дивились. Схоже, що і обговорювали між собою ті,хто спілкується переважно російською мовою. Як сказала одна моя знайома:» Ты говорила, что не надо принуждать людей разговаривать на украинском языке».

Тоді я зрозуміла, що для цих людей, які живуть в Україні, працюють, знають українську мову, але спілкуються російською (з різних причин), важливо знати, що їх поважають як громадян України. Я навіть повірити не могла, що Марину, яку знаю стільки років, з якою розмовляємо : як українською, вона — російською, так от, що її мучить оте саме мовне питання. Та з якого дива? Невже перекресливши всю її наукову працю її російськомовністю, ми здобудемо процвітання для України?

І я ніколи не думала, що відчувають російськомовні люди під час розмов про підтримку української мови. Дискомфорт, як мінімум. А максимум – страх. 

І я не думаю, я навіть впевнена, що силоміць любов до мови не прищепиш, тільки відразу.

А от що я говорила в тій телепередачі. 
Це моя давня теорія, якось вона прийшла до мене, несподівано, коли я дізналась про перші «Трансформації духу», фестиваль ленд-арту на Немирівському скіфському городищі. На вулиці зустріла знайомого, він почав захоплено розповідати, що ось, їздив на скіфське городище, «ты даже представить себе не можеш», я кажу «можу, бо там буваю щороку», а про себе подумала, він почув голос рідної землі.
І згадала оповідання Бредбері з «Марсіанських хронік». Як земляни прибули на Марс, а тамтешні мешканці десь згинули, залишивши своє майно і будинки. Як земляни поступово почали переселятись в ці будинки, потім — змінювати свої імена, розмовляти марсіанською мовою… Вони відчули цю землю настільки, що змінились зовні, стали «смуглые и золотоглазые»…Наступний корабель землян не знайшов на Марсі слідів попередньої експедиції. На планеті жили тільки марсіани.

У нас зараз схожа ситуація. Наша земля має свій голос, і вона розмовляє українською мовою , я це точно знаю. 
Люди, які на на ній живуть, рано чи пізно, почують її голос, і захочуть її зрозуміти. Чим більше вони слухатимуть Рідну Землю, тим більше їм хотітиметься розмовляти українською мовою. Захочеться жити в інших будинках, відгукуватись на інші імена, і згодом — вони «стануть смуглі і золотоокі»… 
А як же боротьба за мову? А ніяк. Ніж боротись з ранку до вечора, краще послухати голос Рідної Землі. На скіфських городищах, біля скельних храмів, в далеких селах і гамірних містах…

Варто зрозуміти, що Україна — не пам»ятник з простертою рукою. Україна — багатолике божество. Вона повертається до нас різними обличчями і не нам визначати, яке справжнє.
Всі справжні. Просто різні.

Думки про мову

Коли мені було 18 років, я щойно закінчила школу, і був кінець СРСР, тоді я журилась через українську мову. Вже мала досвід , казали мені і «говорітє по-русскі», і «єто на украінском язикє, я на нєм є чітаю», і всякого багато. Родичі хвалились, що повіддавали дітей в російські школи, і дивувались, чом ми з братом вчимось в українській. На той час у нашому місті з 32 шкіл тільки 10 були з українською мовою навчання.

Але мені пощастило: в нашій родині не було ні розмов про «жидів», ні глузувань з тих, хто перетворився на «русскіх». Мої батьки просто розмовляли українською мовою, читали українські книги і передплачували українські журнали.

В 18 років я цілими днями сиділа і думала, як несправедливо поводяться з українською культурою, як неправильно, що її можна не вчити в школі , і всякі інші речі…

За останні двадцять років багато змінилось і багато передумалось. Я стала іншою. Світ став іншим. Зараз мої «мовні погляди» такі як у статті «Рефлекції до існування російської та української» з блогу Пужацького зловісника .Рекомендую до читання.

Я підтримую позицію автора. Я вважаю, що мовне питання слід закрити, якщо ми хочемо мати Україну, а не Схід, Центр,Захід і Крим. Я вважаю, що має бути державна підтримка українського видавництва, фільмів і періодики. Я проти побутового нав»язування української мови будь-кому.

Моя позиція — як в «Марсіанських хроніках» Рея Бредбері.