Одна з 17%, або як я заважаю Цукровому Донбасу стати Грипозним Поділлям

Ви, певно, думаєте, чого це я нічого не пишу? Відповідаю.
По-перше, важко писати з Йоною на клавіатурі, її голова затуляє клавіші.
А по-друге, я якраз і є ті 17%, яких не вистачає Вінницькій області до епідеміологічного порогу. Ну, в нас карантин оголосили, але запевнили, що порогу епідемії ми не досягли.

Я поясню, чому. Чому Цукровий Донбас не став Грипозним Поділля.

Через мене, і, підозрюю, через Наталку, Вітусю, можливо, Лариску (тут я не впевнена), а от Люда в статистику потрапила, бо вона в бюджетній сфері працює.

Бо ми всі з понеділка минулого аж до сьогодні чесно і віддано плекаємо грип, чи ОРЗ, чи як його тепер назвати. А до лікаря — не звертались. Ой гвалт, крик, а якже всі застереження міністерства і поради з телевізора?

На це я скажу, хай би той міністр сам в поліклініку нашу сходив, в черзі висидів, а потім ще в двох, невідомо навіщо… Ні, я розумію, він би зразу виздоровів. Бо від однієї думки про ту поліклініку стає легше.  А він радить викликати лікаря додому? Ну, він смішний!  Краще самій всіх хворих сусідів оббігати, а потім повернутись додому і думати, що це я нахапала по дорозі.

О, ще коли лікаря викликаєш, треба мати високу температуру. Ну ,хоч якусь мати. А в нашій хаті десь подівся термометр.

— Як, ти не міряєш температуру?-  дивуються знайомі.

— А навіщо ?- це вже я у відповідь дивуюсь

— Ну, якщо дуже висока, то треба збивати.

Угу. Треба збивати.З цукром.  У густу піну.  Потім всипати ванілін, муку, і випікати до готовності.

Замість термометра я використовую два індикатори: книжки і штори. Якщо мене від читання нудить, значить температура висока, а якщо хочеться штори прати, то я видужую.

На сьогодні читати хочеться, а штори прати — ні. Отже температура саме така як треба. Тобто, я не померла, але й не видужала.

Зате самовіддано бережу рідний край від епідеміологічного порогу. Все для тебе, моя Вітчизно. 🙂

Я сплю, мені сниться

золотисте осіннє листя, неймовірної краси клен, десь там, в далині.  Я біжу до нього з фотоапаратом, але поки наводжу об»єктив, клен кудись щезає.

мерці. Тобто, ті, хто вже помер. А сниться, що вони живі.  Всі ми, чомусь, в садку, між яблунями. Не нашому, а сусідньому, діда Никифора.

Чи це сниться мені той, інший світ, в якому  маємо зустрітись?

 

 

 

Мерседес Соса. Дев’ять днів

Дякую, що є Інтернет. Яким іншим способом я могла про неї дізнатись ?

Просто слухати тут, якщо прийшла зневіра і все погано. І якщо все добре, теж просто слухати.

Бо є люди, в яких душа світиться так, що бачать навіть ті, хто свою душу не помічає

Хай з Богом спочиває. Вона прекрасна. Була. Є. І буде.

Вечірнє щастя

Сиджу за комп»ютером і відчуваю  себе повністю щасливою. Так гарно і радісно!

Моя найкраща двоюрідна сестра Света знову приїхала на свою сесію. Варить борщ на сніданок і дивиться «Маргошу» ввечері. А я тішусь від її присутності. Просто так. Бо люблю її.

Коробка маленьких «бонжурчиків» приїхала на вечерю. Майже як у рекламі «Рафаелло». З»їла два і тішусь. Їх ціла коробка! Але я не від кількості тішусь, а через несподіваність появи. Я таке люблю.

Третій том вампірської саги .! Вовкулаки і вампіри разом охороняють Беллу. Від якихось ненормальних новонавернених. Можна сидіти за комп»ютером, читати вампірів, їсти бонжури з чаєм і краєм ока бачити Свету за конспектами.

На цьому фоні невиплачені гроші за серпневу роботу здаються незначною дрібницею. Бо так і є. Життя прекрасне. Життя щасливе. І чого б мені ще хотілося б для ПОВНОГО щастя?

А нічого. Бо повне щастя вже є.