Я думала, що наша область називається Дюна

але  дощ пішов.  На щастя. Бо вода в криниці майже зникла. І річка під воротами пересохла.  А в старій криниці з журавлем, тій, що на вигоні, рівень води падав щодня.

В суботу їхала через Брацлав. Під табличкою «р.Південний Буг» побачила обмілілу калюжу. Моторошно.

На далеких селах почали економити воду. Серйозно. Мамі наказали не прати. І підлогу не мити, обмежитись підмітанням.

Привид Дюни маячив на Лисогіркою майже місяць. Час від часу я собі розказувала, що дощ колись піде, не помремо ми від спраги. А потім згадувала усі екологічні страшилки! Що, як глобальна засуха почнеться саме з нашого покоління? А вода в старій криниці зникне, і що? Я ходитиму до сусідів на горбок позичати ? Чи вони так даватимуть?

Люди, економте воду, вона вам ще знадобиться!

Відтінків побільшало

у цьому дивному світі. Наче і знала, що він дивний, але щоб аж так! Які істоти почали проявлятись ! Зовсім іншого кольору.

Сьогодні в автобус зайшла ошатно вбрана пані і урочисто повідомила , що вона професійна жебрачка. Тільки і вміє, що милостиню просити. Більше нічим не займається.

Пасажири не чекали такого нахабства. зазвичай в автобус заходять з різними заламінованими довідками і заводять противним голосом » ізвінітє, конєчно, что к вам обращаюсь».

Пані Жебрачка не  вибачалась. Вона з ентузіазмом розказала, що не пішла сьогодні просити під церкву, хоч її кликали Галя і Наташа (всі ж знаєте Галю і Наташу? От і я про те.) Під церквою в празник (який там празник?день міста?) можна багато заробити. (А нам що до того?) Натомість вона вирішила благословити тих,хто в  дорозі.  (Тобто нас)

— Так Бог мені дав. Не можу нічим іншим займатись, тільки просити.Пенсії вистачає на  оплату комунальних і ліки для дочки.

Але вона просить не через малу пенсію. Вона має потребу упосліджуватись. Упосліджуватись весесло. Приймати жебрацтво як дар Бога. Не як кару, а як благословення. Як своє призначення — молитись за тих,хто в дорозі.

— Я б свою білизну брудну  вичепила б у дворі . Хай би всі дивилися б. Так Бог мені дав, щоб наді мною сміялись.

Як же мені передати її голос ? Її  жести ? Щастя у  її обличчі?

Спочатку це дивувало, потім — смішило, під кінець я захопилась цією талановитою виставою. Чи життям.

Я простягла їй гривню і сказала:

— Це було прекрасно!

Як несподівано я стала щедрою. Я ж не подаю.

— Скажіть своє ім»я? Я буду за Вас молитись!

Я  стала м»якою і лагідною. Я не хотіла, щоб вона молилась за мене і не хотіла її образити.

— Не варто. Краще помоліться за всіх.

— Ви знаєте, — довірливо схилилась до мене жінка,- ви знаєте, що ви доцент?   А я студентка. Ви прийняли в мене сьогодні залік.

Я знову посміхнулась. Не знала, що відповісти.Ця жінка дарувала радість, але я боялась, що в наступну мить її радість вибухне неконтрольованим гнівом.

Надто дивна жінка. Надто радісна. Аж страшно.

Вона пройшлась до кінця автобуса, а повертаючись —  знову зупинилась біля мене і поцілувала в щоку.

— Це вам за улибку !

Я знову посміхнулась .

Мій Боже, який дивний світ!

 

Я це люблю

Люблю осіннє місто.

Гамірні вулиці, крамниці і кав»ярні, студентські дешеві дешеві їдальні і вишукані ресторани, базари і бутики.

Люблю купувати книги  і виноград, вирощений десь в передмісті.

Люблю відділи для рукодільниць з стієчками муліне різних відтінків. І магазини тканин. Зі стосами шерсті, ситцю та неймовірних стовідсоткових акрилів.

Люблю йти через міст і дивитись на річку. І їхати вечірнім безлюдним трамваєм.

Люблю купувати простирадла і наволочки. Вибирати креми в ДЦ. Гортати журнали у «Сільпо». Підглядати за інструкціями для касирів в «Еко». І першою вітатись, до того, як вони скажуть «Здравствуйте!»

Люблю книжковий ларьок Єфіма Матвійовича. І власника, і асортимент, і поговорити про літературу.

Люблю купувати квитки у залізничних касах.  Люблю  їхати в далекі мандрівки.

Люблю  повертатись.

Люблю сидіти вдома і читати довжелезну цікавезну книжку.

І коментарі до моїх заміток.

І писати щось в блогах.

І проекти — писати, а ще — коли їх фінансують.

Люблю вискочити з-під комп»ютера і вже через дві години їхати на підводі сільською дорогою. Сидіти в своїх білих туфельках. які чимчикували Прагою і Краковом, на мішках зі збіжжям. Дивитись на небо. Чудуватись, що коняку звуть Юля.

Люблю яблуні край дороги, всі в червоних яблучках. Люблю, що вони нічиї. А просто — для краси.

Люблю вигін. І бузину. Коли цвіте. і коли  вже ягоди достигають.

І ясени на вигоні. І лелек на ставках. І гусей, які летять до води.

Все це люблю. Все, що зветься життям.

 

» хоч спинись і з Богом говори «.

Вона переходила дорогу…

А я і не чекала. Цього ніколи не чекаєш. Йдеш собі, в своїх думках і клопотах, нічого не помічаєш, а тут — вона . Чимчикує.

В усі свої чотири лапи.

Через дорогу.

Я пришвидшила крок. Вона — теж.

Я побігла. Я сподівалась перехопити її на тротуарі.

Марна надія. Вона шмигнула просто перед моїми ногами. У сусідній двір. А я — за нею. А вона — між гаражі. А я — теж туди. А вона — на дерево. А я — під дерево. Далі бігти було нікуди.

Нарешті ми зупинились.

— Божевільна, дурновата, — прошипіла кішка.- Як ти смієш перепиняти мене ? Ти знаєш, ким я була у Єгипті?

Отож бо і воно, що знаю. Просто біда з цими кицьками, тільки побачиш ось таку, з ходою жриці (бо саме жриці люблять йти поперек дороги), спробуй наздогати! А наздоженеш — вона фиркає, і ображається.

Отак і бігаємо, тисячі років, люди-кішки, кішки-люди. Ми — шукаємо прадавнє знання, кішки — чистий спокій. Це ж заради цього чистого спокою вони вигадали легенду про нещасливість своєї появи на людських шляхах.

Думали, відчепимось ? Ніколи !

— Зараз же злазь з того дерева і розказуй таємниці своїх пірамід!

— Мяу!

 

Зранку мала бажання попрацювати

А тут телефонний дзвінок.

— Це ти до мене дзвонила зранку?

— Я ? Я — не дзвонила.

— Ну, то приходь торта їсти.

То я  пішла.

Я ж радянська дитина, а радянські діти — палко люблять свою Батьківщину і Вінні-Пуха.

В минулому житті я була, мабуть, Самійлом Величком чи Самовидцем. Маю непереборне бажання зберігати, записувати, запам»ятовувати і нічого не викидати. З різних поїздок приїзджають квитки в музеї, буклети, листівочки, проїздні на метро, готельні перепустки. І це все у мене лежить в кімнаті за принципом Карлсона: зліва мотлох, справа — непотріб.

(А моя голова:скільки всякої інформації там зібралось! І нічого не викинеш, все важливе!)

Сьогодні настав вирішальний момент: я нарешті зробила крок по впорядкуванню мотлоху і непотрібу і перетворенню його в прекрасні спогади мого життя. Дякуючи креативним ідеям пані Аліки я збагнула, як це можна впорядкувати!!!

Спочатку я думала робити картини-колажі. Але моїх спогадів набагато більше ніж простору для картин на наших стінах. Потім — хотіла зробити альбом. Як завжди, проблема була в альбомі, треба знайти підходящий, а потім — його заповнювати. А тут — просте рішення, папка з картонними аркушами. Набір картону коштував 6 гривень. Гарну папку з соняшниками я знайшла в емпіку. А тепер — до моєї колекції. Хочете побачити результат? Не так швидко. Спочатку мотлох і непотріб я зберу в одну коробку (бо він у всіх кутках валяється), потім розсортую по поїздках, а вже потім — гарно викладу у свою папку-альбом.

«Шлях художника» .:))

Я вже майже втекла.


Трамвай віз нас до вокзалу, і треба було вийти на одну зупинку раніше. Вокзал мав кілька входів. На біду, ми вибрали один з найгірших варіантів.
Я же майже втекла. 
Я забула, що швидкість, з якою ЧУЖІ долають відстані… Словом, вони можуть перегнати будь-який трамвай.

Вони наздогнали нас на вокзалі. 
Ось ми знову в знайомому будинку, там, де ЧУЖІ тримають групу дослідників для виконанням якогось неймовірно складного завдання. Ніхто з нас не хоче працювати на ЗЛО. Ми відверто саботуємо, а тепер ще і влаштували групову втечу. Тому вони вигадали додаткову мотивацію. 
Вони заклали вибухівку будинок. Якщо ми не справимось з завданням, вона вибухне, і ми всі загинемо.
Якщо ми не справимось з завданням до п’ятої пополудні.
Я дивлюсь на годинник — ще сорок хвилин. 
Через сорок хвилин ми помремо.
Ми, на диво, спокійні. Ніяким способом ми не хочемо віддавати свої знання ЗЛУ.
А якщо зупинити вибух? Ми пишемо можливі варіанти на шматках паперу і охорона несе ці папірці іншим. Вважається, що ми працюємо над вирішенням їхньої задачі. 
Можна писати тільки одне слово, щоб ЧУЖІ не здогадались.
Колеги щось пропонують. Але все не те, не те.

16.50. До вибуху залишилось десять хвилин. Як знешкодити бомбу?
Я беру жовтий клаптик паперу, схожий на поля зі старої газети. Після війни на таких писали в школах. Зошитів не було.
Це неймовірно, але я знаю, що знешкодить бомбу і врятує наші життя. Тобто, хтось в мені знає, хтось, не я, пише слово на клаптику паперу.
Одне слово. Мої друзі зрозуміють. 

Одне слово.

«Любов».

И растворилась в воздухе до срока,
А срока было — сорок сороков

А, так це сон ? На мить прокидаюсь, і знову подовжує мандри.
Це сон. Але який дивний! 
Я прибираю в нашому будинку. Доріжки і килимки зняті, капи з диванів — теж. Ідеальні умови для підмітання і миття підлоги.
Я прибираю і думаю, кому б розказати цей дивний сон. Я написала, що любов зупинить бомбу? Я таке придумала? 
Леся допомагає мені прибирати, а я ніяк не знайду можливості їй повідати про свої нічні подвиги. Я ж не знаю, що це сон продовжується.
Нарешті Леся звільняється на хвильку, ми сідаємо на дивані біля груби, і я починаю, таким недбалим тоном:
— Тут мені наснилось…
— Зачекай, — м’яко зупиняє мене Леся, — таким голосом не можна розповідати про сон.
— Я знаю, що це не мій голос. Але зараз він знайдеться. Я трошки поговорю, і…
Я змовкаю. Починаю думати , де ж мій голос. Той голос, яким розповідають про такі химерні сни.
Сни, де Любов все вирішує і все залагоджує. А інший голос, давно знайомий і вивчений напам»ять продовжує співати:

И чудаки — еще такие есть — 
вдыхают полной грудью эту смесь,
и ни наград не ждут, ни наказанья,

и, думая, что дышат просто так,-