Грушки, грушки…

Як треба було вже їхати з милої моєму серцю Лисогірки, хотіла дуже набрати грушок побільше, так, наче з тією грушкою їхав би зі мною весь наш садок . Не тільки садок, а й вигін, займисько, наша хата… І так розстроїлась, коли брат подзвонив і сказав, що не може мене забрати. А в автобус що візьмеш — десяток яблук хіба.

Тепер оселилась в місті на цілий тиждень, сиджу за роботою і плачу. А яблука без мене падають з папірки, і грушки теж.

Я ж пам»ятаю їх, ті жовті грушки, скільки сама живу. Яку б роботу я не робила, в які краї не потрапила б, не в змозі затримати дозрівання грушок. Щоб дочекались мого приїзду.

Час не зупиняється.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*