Як у нас стало на одного кота менше

Бо він виявися кішкою! Ми повірили тітці Галі на слово, що то котик. І ніхто не здогадався перевірити, як там насправді.Котика назвали Плаксик, і він справно ловив мишей. Надто справно, як на особу чоловічої статі,бо всім відомо, що саме кішки найкращі у цій справі.

Так ми мирно і спокійно жили, аж поки якогось ранку мама уважніше не придивилась до мирно снідаючого Плаксика. І виявила повну відсутність основних чоловічих ознак.

В зв»язку з цим Плаксика перейменували на Йону.На честь кота, який жив у нас десь після війни і звався Йон. А назвали його так теж на честь ( в цій історії стільки честі!) героя оповідання Михайла Коцюбинського, бо якраз тоді цей твір був вельми популярний в нашій родині. Ну, той Йона був чоловіком, тобто, кіт був котом. А наша киця — стала Йоною жіночого роду. Але це так, дрібниці, Риндя, на честь якого назвали нашого Риндю, була вона. А Риндя — він. Ви все зрозуміли? Ось так.

Ганка з Йоною

Історії про Хрущова

Моя мама колись давно закінчила історичний факультет. І довго-довго розповідала учням і ученицям педучилища про історію СРСР.Потім — України. І про всесвітню теж.
Але я не про те. Крім різних обов»язкових знань вона тримає в голові купу словечок, приказок, анекдотів часів СРСР на політичні теми. Деякі я завчила, бо слухала чи не все життя. От ви знаєте, якими словами Хрущов закривав двадцятий з»їзд партії? Ні? Він сказав: «За роботу , товариші!» , а мама ще довго повторювала ці слова, організовуючи вихід нашої родини на город. До речі, я зауважила, що генсек Горбачов пам»ятав хрущовську репліку, і щось схоже виголосив на закінчення двадцять сьомого партійного з»їзду. Щось про нову роботу, яка попереду. Хоч я тоді тільки у школі вчилась, але городу мала достатньо, аби запам»ятати, як з»їзди закінчуються.

Тепер — анекдоти.

Чи знаєте ви як закінчилось змагання з бігу Хрущова і Ейзенхауера ? ( Ви вже уявили, які ці два добродії поважної комплекції біжать? І я уявила.) Так от, за повідомленнями радянської преси, перший секретар КПРС зайняв у змаганнях почесне друге місце. А американський президент прибіг передостаннім . Як прикро для американського народу. Яка радість для радянських людей. 🙂

Сашико

Вчора весь вечір мордувала маму і тітку Ніну розмовами про сашико. Справа в тому, що я на дозвіллі вишила для вікна у великій кімнаті заслонки з квітами, швом «вперед голку» (фото відсутнє, бо не взяла фотоапарат).
Шила-вишивала десь два дні, і три заслонки на пів вікна вивились стосвідсотково ручною роботою. Ніяких швейних машинок ( з причин їх відсутності в радіусі 500 м), краї оброблені петельним швом, а верх — «вперед голка». Не скажу,що вийшло аж надто досконало, та, погодьтесь, друзі й подруги, три заслонки з ручною вишивкою за кілька годин — це ж подвиг! Майже.
Ганка, вражена моїми шедеврами, запрагла і собі вишивальних подвигів. Витяглось червневе курча, і чесно доклалось кілька хрестиків до рожевої квіточки збоку. Потім Ганка заплуталась і вирішили пошукати більш плідне заняття. Наприклад, зустрічати худобу з поля. Такий собі щоденний місцевий перфоменс.
Ввечері прибули тимчасові мешканці нашої комюніті «Лисогірка назавжди». Роздивляючись заслонки, вони дружно цокали язиками і примовляли «як гарно !»
Саме в цей момент я ,так недбало, підкидала :»А ви знаєте, що тепер шов «вперед голка» пропагується як японська техніка «сашико»?»
Досі не втямлю, чому мама з тіткою Ніною зустріли це повідомлення синхронним обуренням.
Аякже, японці. Як вони могли ! Вкрасти нашу «вперед голку» та ще й обізвати негарним словом. Добре, що цензурним.:)
Тут я задумалась. Яку приголосну в слові «сашико» треба замінити , щоб воно стало не зовсім цензурним ? З моїм обмеженим знанням ненормативної лексики ні один варіант не підійшов. Як не крути, термін влазив в рамки «пристойності». Все одно (це разом пишеться чи окремо?), сучасні рукодільники посягнули на святе. Адже шов «вперед голку» мають вивчати в першому класі (і думаю, що вивчали) абсолютно всі,хто має атестат про середню освіту.Яким боком він трансформовується у відкриття під назвою «сашико»?:)
Якби я була тіткою Ніною, і все своє свідоме трудове життя пропрацювала б вчителькою початкових класів, я б теж обурилася б. Чесно.

Новини з садиби і печиво в коробках

Плаксик ловить миші. Вже зловив три мишки і одну жабу (це Ганка додала). Сподіваюсь, жабу він не з»їв . Бо якось мені моторошно при думці про придушену Плаксиком жабу.
А мишки — дійсно розплодились. Завжди у серпні вони з»являються у хаті, переходить з полів на зиму.
— Вони з»їли три цукерки!- обурюється Ганка. 
— А чому ви цукерки у коробку не сховали?

У нас в селі є прекрасна коробка від датського печива, подарована нашою сестрою Галею. Спеціально для сховку цукерок від мишей. 

Галя знала, що я люблю печиво в коробках. Я розповідала їй цю історію. Ще з часів першої роботи, коли була страшна інфляція, і на зарплату можна було купити аж три десятки яєць, а хотілось багато всякого, і це «всяке» вже з»являлось у вітринах різних кіосків, я любила розглядати цукерки і печиво в гарних упаковках, з надхмарною ціною. Але ті коробки були такі гарні, з трояндами, дітками, вулицями датських містечок. Великі і круглі , чомусь видавались мені неймовірним дивом, я навіть не думала, які вони на смак , а лишень хотіла мати гарну коробочку. 
Тоді я собі пообіцяла, коли зароблятиму більше, обов»язково куплю таке печиво в коробці.

Минуло десять років. Якось , розмовляючи з подругами про дивні бажання, я згадала про печиво в коробках.
— То ти купила те печиво?
— Ні, я забула.
Громада зразу ж ухвалила піти і купити печиво, бо мрії мають здійснюватись
Я те печиво їла майже місяць. Смакувала вранці з зеленим чаєм. А в коробку наклала різних потрібних і непотрібних дрібниць.

Вже не пам»ятаю, як Галя дізналась про мою коробкову манію. Та у мене від неї залишилось аж дві коробки. Одна — в селі, з квітами, привезена з Санкт-Петербургу. А друга — тут, в місті, з вітрильниками. Я в ній тримаю ванілін і корицю.
І думаю, як багато в нашому житті залишилось від Галі. Хай з Богом спочиває…

Мій найкращий досвід тайм-менеджменту


Частенько так буває — треба терміново щось робити, а я ніяк не візьмусь. Вже про прокрастинацію читала, книжки з тайм-менеджменту вивчала, а результат? Зараз потрібно робити крепко важливу писанину (на дворі — самі знаєте що. Не те,що ви подумали. Не літо. Криза. Від заробітку не відмовляються). А моя внутрішня дитина хоче гратись ! Я їй і так, і сяк пояснюю, і вона — гратись і все. В крайньому разі — ЖЖ читати. Але ніяк не звіт писати.
То ж я сіла і почала згадувати, як радять психологи, всякі випадки з життя. коли я справлялась з такою ситуацією.
Наприклад, в 10 класі, перед екзаменом з ручної вишивки, я ніяк не могла закінчити екзаменаційну роботу. Чи варто писати, що на її вишивання я мала часу — майже рік. А закінчувала за дві години до екзамену. Коли прийшла Наташа і допомогла мені обробити краї.
А проект в 2007 ? Відправляли в 2 години з залізничного вокзалу, і перед тим просили працівницю пошти поставити вчорашній день.
Якісь невдалі випадки згадую.
Не оптимістично читається.

Ага, ось оптимізм. В 2002 році треба було мені зробити пильну важливу хатню роботу:наклеїти шпалери в своїй кімнаті. Я дуже довго клею шпалери. Дуже довго. Вдумливо так. Я цьому, вдумливості, навчилась в дитинстві. Любила вигадувати різні історії (уявні друзі!), а часу на вигадування не вистачало. От я і навчилась уповільнювати своє життя.Повільно ходила в магазин, повільно підмітала, повільно мила вікна, і взагалі — робила все механічне повільно. Уроки я робила швидко.
Чи треба писати, що повільність моя доводила маму до божевілля? Але — мій уявний світ для мене був важливішим за мамині нотації. Там приємніше, і завжди можна втекти.
Як ви розумієте, я виросла, і в якийсь день вирішила жити реальним життям. Тобто, в уявний світ я не тікаю. Майже ніколи. Ну, іноді. Але дуже рідко.
Коли треба щось механічне робити. Шпалери клеїти .
Називається, прокололась.

Отже, мені треба було наклеїти шпалери. Бо вже минуло три місяці, як я утеплила стіни суперутеплювачем (прийшла Наташа і допомогла мені. Не та Наташа, інша), а шпалерів — не було. Зате на стіні утворилась гарненька рамка, слід від наклейки на утеплювачі. Рамка нагадувала вікно в інший світ, і могла використовуватись для медитації і практичного сновидіння. Ще вона нагадувала про ненаклеєні , але вже куплені шпалери.
От прийшли травневі свята. Три дні вихідних. Всі кудись виїхали. А я твердо вирішила клеїти шпалери.Хм, виїзд був запланований на третій день. І на четвертий теж.
А поки треба було клеїти шпалери.
Тут прокинулась моя внутрішня дитина і нагадала про Сапковського. Четвертий том, який вже продавався в книжкового кіоску у Фіми (Юхима Івановича.Дуже мила людина, і поговорити завжди приємно). Коштував цей том, страшно подумати — 15 гривень! В палітурці. Це щоб ви собі лікті покусали на згадку про тодішні ціни.
А мені треба було клеїти шпалери.
От скажіть, ви можете клеїти шпалери з недочитаним Сапковським?
Я — не можу. Я на такий подвиг не здатна.
З іншого боку, в той час у мене була така собі теорія (не про тайм -менеджмент), про незавершені справи. Ті незавершені справи я уявляла як клунок з камінцями, який ношу за спиною. Завжди. І через це мені важко ходити.
Тому всі незавершені справи я намагалась завершити. Колись. І це колись настало для шпалер.
А внутрішня дитина хотіла гратись зі страшною силою.Я ж не можу дітей ображати. Це шкідливо для здоров»я. Мого, в першу чергу, бо це ж моя внутрішня дитина.
І тоді я вигадала собі геніальний спосіб поєднання шпалер з Сапковським.
Я купила четвертий том. Замішала клей. І розробила графік. Дві години Сапковського — одна наклеєна шпалера. Так і жила. Читала книжку. Потім клеїла одну шпалерину. Потім знову читала. І так два дні.
В перерві був чистий четвер і я навіть паски спекла. 
А потім прийшла Олеся і допомогла мені фільонку доклеїти. Бо у мене на цю смужку сил не залишилось.
Хм, здається, я готова далі писати свій звіт. Пока, колеги , друзі і подруги, натхнення вам в усьому.

День дитини

недавно собі влаштовувала. Навіть не цілий день, а так — вечір. Коли вже кількість відвідувачів в нашій садибі зашкалила, а вони все прибували і прибували, і все такі, що десятеліттями не з»являлись в рідному селі, і я вже знала,кого чекати завтра… Може ,дітей дядька Філі ( самого дядька в очі не бачила, не те, що його дітей, але раптом їм спаде на думку відвідати батьківщину)?
Славік з Танею розмовляли про життя, такі чутливі люди з Казахстану. Дядько Петро все шукав,щоб у нас відремонтувати.Вставив двері, зрізав дуплявого горіха, стару грушу, яка ось-ось впала б на стару хату, дві сікори в тітки Ніни, і щодня привозив хліб з ковбасою, а також всякі шоколадки.Хліб був особливо дречним, бо в місцеву коперацію чомусь не завозили.
Так от, коли два тижні, призначені мною на спокійний відпочинок, мою кохану писанину, вишивання і т.д. перетворились на велике родинне «весілля» (а коли ще стільки родичів разом побачиш ?), з подаванням-накриванням-стелінням постелей і переглядом фотографій, чередою дівчаток на чолі з Ганкою туди-сюди, чи ти поїла? де будеш спати? тьотя, дай мені,будь ласка, чаю…
Так от, коли в мене вже зашкалило від спілкування
я витягла собі улюблену дитячу книжку ще з початкової школи.
Юрій Дольд-Михайлик. І один у полі воїн. 
Зачинилась у спальні і поринула в лікувальне читання.
Зрозуміла,що найбільше люблю Лютца, а ще Матіні. Генріх, все-таки, нещирий зі своїми друзями, є його вина і в смерті Моніки, мав би розуміти,що підставляє її.
А Лютц і Матіні — такі неприродно щирі в своїх діях. Добро перемагає зло. В перервах ловлять форель у гірській річці і милуються краєвидами.Влаштовують філософські диспути. Щось про літературу розмовляють. Читають книжки іноземними мовами,все про риб.
А я — знову відчуваю себе дитиною.Обираю італіійські епізоди,бо Моніку тут не вб»ють, всі «хороші» залишаться живим і здоровими.

Дядько Андрей розповідає: як стояли в нас німці (СС),то він кожного ранку ходив до того німецького офіцера в гості. 
— Навіщо?
— А він мені шоколадку давав!
— А як стояли радянські війська, давали Вам шоколадку?
— Нє, казали «пошел отсюда»!
А ще той німець носив сорочку з закатаними рукавами.Дядько Андрей ніколи раніше такого не бачив. Одного разу кішка перебігала подвір»я, і німець в неї пальнув з автомата. Просто так, аби кішку налякати. Дядько Андрей це дуже запам»ятав. 
— Вам не було кішку жалко?
— То він не в неї стріляв, а так, поверх. Але мені було дивно,що це в кішку стріляють.

Собаки і коти

Є у нас тепер котик-мурчик,зветься Плаксик. Як виявилось, сьогодні він зловив мишу. Чим забезпечив собі право на довге і щасливе проживання в нашій родині.
А Риндя, наш песик-дідуньо, демонструє чергову маразму. Щоранку їсть землю. Грудками. Іноді запиває котячим молоком, особливо якщо воно, молоко, вже скисло.
Запитання: чого йому не вистачає?

Якщо на ганку зранку

сидить незнайома вам собака, породи вівчарка . Десь відсотків на сімдесят вівчарка. А на тридцять — невідомо хто. Що робити ?

Я ж не чекала її там побачити. Зібралась і мирно йшла на автобус, а мама зверху , з балкону погукала, щоб йшла через город баби Наді. Я завернула в сторону баби Наді, і бачу — на  нашому парадному ганку лежить велика-велика собака. Майже привид, якщо враховувати шосту ранку. В усякому разі, щось дуже-дуже нереальне. Я навіть закричала з переляку. Мама з балкону тут же почала гукати на собаку,»пішла», пішла», тітка Ніна (вони з п»яти ранку проводили конференцію, як краще копати бараболю) додала цінних порад, собака встала і побігла. Звичайно, стежкою через город баби Наді.

А куди вона ще могла бігти?

Мама каже: « От чого Риндя з самого ранку гавкав!»

А мені собаку стало шкода. Якщо вона нічия, то куди їй , бідній, йти? Як прохарчуватись? Зайця вполювати ?

Всі кажуть:»пішла звідси, пішла», і ніхто не пропонує полежати на теплому ганку холодної ночі.

— Може вона була в минулому житті Гітлером? — каже в таких випадках моя подруга Лара.

Але мені здається, що Гітлеру в таку собаку переродитись — дуже велика честь. Швидше за все, вона колгосп в нашому селі організовувала. Командувала бригадами, які людей з дому виганяли.  А зате, що комусь дозволила стакан пшона залишити, дали їй щастя: ночувати на теплому ганку холодної літної ночі. Бо якби вона те пшоно забрала, не було б ні ганку, ні нас, які залишають всім бажаючим тваринам їжу під горіхом , а вранці — гукають їй «пішла-пішла звідси»…

А може, я все не так думаю ? Може, це котрась з наших родичок покійних, от хоча б та ж баба Надя приходила на наше життя подивитись. Сторожила  на ганку, щоб лихо відігнати. Щоб всякі скверні жаби і щурі до нас в хату не залазили, нас не тривожили. Тому й побігла стежкою до своєї хати, а коли я пішла слідом, то на подвір»ї не було вже ніякої собаки.Бо це не собака була, а баба Надя, відвідавши нас,вона знову  обернулась на янгола і полетіла у своїх янгольських справах.

Грушки, грушки…

Як треба було вже їхати з милої моєму серцю Лисогірки, хотіла дуже набрати грушок побільше, так, наче з тією грушкою їхав би зі мною весь наш садок . Не тільки садок, а й вигін, займисько, наша хата… І так розстроїлась, коли брат подзвонив і сказав, що не може мене забрати. А в автобус що візьмеш — десяток яблук хіба.

Тепер оселилась в місті на цілий тиждень, сиджу за роботою і плачу. А яблука без мене падають з папірки, і грушки теж.

Я ж пам»ятаю їх, ті жовті грушки, скільки сама живу. Яку б роботу я не робила, в які краї не потрапила б, не в змозі затримати дозрівання грушок. Щоб дочекались мого приїзду.

Час не зупиняється.