Було у вас таке ,

наче бігла-бігла, а потім зупинилась, бо не розумієш, куди біжиш?
Вранці ще був у житті якийсь сенс, а до вечора — зник.

Заблукала у своїй квартирі, заблукала у власному житті.
До болю відчуваю чужий біль. І шкода всіх. Невимовно. Так невимовно, що хочется викричати за всіх, кому болить.
Одним криком за всіх і за все.

Розбиті лоби, або не вчіть чортів молитись Богу

Чому, чому вони вирішили вшановувати пам"ять тих нещасних людей? Щоб поглумитись над ними в останнє?

Чому все потрібно організовувати? Постійно когось кудись заганяти? Створювати громадське схвалення чи осуд? Це — невиліковна хвороба часів СРСР?

Пам"ятаю, почалось "це" ще в 2007 році. Тоді в нашому музеї мала відкритись виставка з архівів СБУ "Розсекречена пам"ять". Я взяла Ганку з мамою, і пішли ми дивитись на виставку.

Була страшенна спека, і ще  на підході до музею мене здивувала якась надмірна  кількість відвідувачів. Йшли безперервним потоком. Переважно держслужбовці. Я зачудувалась таким  ентузіазмом  до історичних подій 32-33 років. А потім дійшло — всіх цих людей зобов"язали прийти на відкриття. Аби відрапортувати про зацікавлення громадськості.

А замєчатільний виступ чиновниці з адміністрації вже восени 2008: в кожному вікні мусить горіти свічка ! Як це — мусить?  В приватному помешканні щось мусить ? Громадяни зобов"язані вшановувати пам"ять ?

Так само , як вчителі зобов"язані записувати спогади?

Тепер скажу, я вважаю, що зобов"язані.

Власною совістю і духами померлих предків ми зобов"язані записати, і пам"ятати.  І звітувати за це. Виключно перед власною совістю.  Більше ні перед ким.

 

От як після цього жити?

Сидить моя сестра двоюрідна і про Ганчині фото розпитує. А Ганка була минулої неділі етнографичкою. (Зараз напишуть, що негоже дитині в 10 років наукою займатись.:)

Вони їздили в гості до родичів і Ганка мала завдання вишивки фотографувати. Вона трохи наклацала,а потім — батерея сіла.
Я сестрі кажу:
— Сфотографуєш мені рушники, бо Ганка не встигла.
А вона:
— Які рушники? Ми всі повіддавали!
— Як? Чому?
— А вони ж старі були!

Сидимо на ганку,

—  Я — нізакого! В село поїду, на пташок дивитись! — серйозно відповідаю я.

— Тьотя, то ж зима буде !

— То й що, що зима. Знаєш, які гарні пташки зимою сюди прилітають?

— Червоненькі, — мрійливо додає мама. Ганка звертається до неї:

— Бабусю, а ти за кого?

— За Тимошенко Юлію Володимирівну, — урочисто відповідає мама.

— Ах так, — не витримую я, — тоді я буду за Януковича Віктора Федоровича!

— Тьотя, як ти можеш! Ти ж в команді Ющенка Віктора Андрійовича! — протестує Ганка.

— Вона буде за Тягнибока — підказує мама.

— Нізащо, — обурююсь я. —  Краще вже за Симоненка!

Обурливий гвалт змушує мене замовкнути. Мама дипломатично переводить питання до Ганки.

— А ти за кого будеш голосувати ?

— За Інну Богословську! —  виголошує Ганка.

— О, — хмуриться бабуся, — за неї не треба, вона негарні слова вживає.

—  ????  — дивується Ганка.

Я беру слово і пояснюю, що якось бабуся була на "Свободі слова" з Богословською і там помітила "негарні слова".

—  Взагалі, я раніше була за Юльку, — з усією серйозністю своїх 10 років пояснює Ганка — але здається мені, нічого вона не зробить. 

Ми з бабусею дружно зітхаємо. 

— Зате приємно подивитись! 

Яблуневі хроніки — 6 . Нас обманули !

Обов"язки поділили таким чином: Ганка — позначає місце, я — приношу яблуню, обрізаю коріння і вершечок, брат — копає ями, носить воду і поливає. І почалось!
Робота кипіла. Садок поступово заповнювався новими деревами. Пташки співали. Сонце пекло нещадно. Я пильнувала чужий сікатор, який вважав за честь загубитись у нашому садку.
На шостій яблуні ми зробили перерву, і послали Ганку перерахувати залишок. Дві яблуні пішли до дядька Андрея. Отже, мало залишитись 17. Ганка повернулась через 10 хвилин і видала — "22".
— Що "22" ?- ми ще не второпали.
— 22 деревця залишилось, — пояснила математично здібна Ганка. 

Ми додали , відняли, і…..
— Обманули ! 
Рома, провокатор, з доброї душі виклав нам все, що залишалось.

А що, — дивувалась потім Люда, — що ж їх там садити? — Раз-два — і все.
 — Людо, ми не в город садили, а в 50 років неорану траву! Спробуй там яму викопати, якщо ти роками під комп"ютером сидиш.

Примара благодійності з»явилась перед нашими родичами і сусідами.. Було ясно, що 30 ям в нашому садку за один день — це занадто. А саджанці з листочками два дні тримати без землі, та ще в травні місяці — це теж занадто. 
Ганка побігла кликати бабусю на допомогу. Бабуся у нас — спеціаліст з благодійних акцій, вміє розподілити родичам всяку всячину так, щоб ніхто не здогадався, що він не єдиний отримувач допомоги. На момент садіння вона перейшла до сусідів, аби не нервуватись нашими агрономічними технологіями. 

— Бабушка, бабушка,- загукала Ганка ще зі стежки на городі, — нас обманули.

Мама, звичайно, перелякалась і одразу ж надумала собі хто зна що.

— Як обманули? Хто?
— Дядько Рома. Він нам дав не 25 саджанців, а 30.

Погода була гарна, сонце — яскраве, пташки — співучі, вода — холодна. Ми здались на тринадцятому дереві. 
Вийшло так, що всі пусті місця ми засадили, а наверху, наверху нашого садка (він у нас на схилі, то ж є і верх, і низ) , так от, на верху все одно погано росте, бо там сухо. Це нам Вера колись казала, наша сестра у третіх. Не могли ж ми нехтувати родинними порадами. Правда, вона не говорила, що там нічого садити не можна, а лишень, що треба те все поливати. Якби вона ще розказала, як практично ми маємо збезпечити поливання? З нашим сидінням під комп"ютерами на відстані 70 км від садка? 
Отож, на тринадцятому б ми закінчили. Але мама вимагала посадити ще одне. Для певності. Бо 13 — це число недобре, а 14 — це вже класно.
На цьому місці брат виявив зникнення однієї черешні. Ми посадили дві, а він стверджував,що брали три. Або в садку загубили, або — віддали дядькові замість яблуні. Скажу чесно, я не вірю, що переплутала яблуню з черешнею. Я, звичайно, міська гуманітарна істота, іноді, але ж не в такій мірі! Ота примара втраченої черешні трохи псувала нам настрій. 

Зате тітка Ніна, баба Ніна, дядько Андрей і його дружина Ніна ( а у нас так, якщо не Ніна, то не з нашого села) тішились весь вечір. Їм усім впали з неба саджанці яблунь і паростки агрусу. 
Правда, дехто питав, який же це сорт? ( І чого люди такі допитливі?) Тоді я починала розповідати, що у мене є подруга Люда, а в неї — чоловік Рома, а в них — були квартирантки з Молдови, які торгували….. і так все з самого початку і до кінця.

Наша садова самодіяльність була до душі і місцевим природним силам, бо наступний ранок вони благословили хмурним небом, а день — рясним дощем. На наші, щойно политі деревця, стратегічно обкладені зверху сухою землею, ще й так, аби вода трохи затримувалась, дощ був якраз до речі.

На диво, все це неподобство, незважаючи на жаркий день і пізню пору для садіння, прийнялось і благополучно росте. Все, крім таємничої троянди "Секрет". До речі, це єдина рослина, сорт якої нам відомий достеменно.
А всі інші — що ми садили в нашу прадавню землю? Ніхто не відає.

Іноді мені спадає на думку, а що, як всі ці яблуні одного сорту? Осіннього? Наприклад, Слава переможцям? Що ж ми всі робитимемо з такою кількістю Слави?

 

 

Я взялась перечитувати свою писанину

От зібрала я свою писанину минулої осені і почала перечитувати. Що ж з того можна вибрати, аби метрам-письменникам показати? Щоб не осоромитись. 

Скажу я вам, нелегка це справа, вибирати з вже написаного. І те хочеться, і це варто було б. А вкупі — ну як його можна комусь показати? Починаєш мудрувати, порівнювати з чималим списком  прочитаних за всеньке життя творів, розумієш , що  в Гретковської написано краще.  Просто вона всі ті роки, які я витратила на переконування себе у власній бездарності, писала і писала. От і дописалась.

Ні, без відваги письменниці не можна. 

Яблуневі хроніки — 5. Ходімте в сад, я покажу вам сад,

Зразу з"явилось дві проблеми: де і як ? Де садити саджанці, і як їх садити. Оскільки Рома з Людою були одноголосно призначені на роль керівної і спрямовуючої сили, ранок  в селі розпочався з телефонного дзвінка в місто.

Ми консультувались  як садити дерева!  Правнуки видатного садівника, а такої мудрості не знали ! На щастя, Люда була біля телефону і все пояснила: викопати ямку, налити води, зробити "калапуцю" і туди яблуньку опускаємо. Коріння і  вершечок дерева обрізаємо. Садити треба так, що місце щеплення було над землею .

Особливо потішив нас новий агрономічний термін "калапуця"! А ще — перспектива щось обрізати.

Звичайно, в порядному садку є свій сікатор. І це якісний сікатор. Але  мені з сікаторами не щастить. Перший я купила років 15 тому, тоді він коштував  половину зарплати середньої. Такі  були ціни. Послужив сікатор рівно  рік, і його вкрали.

Потім я купувала не  раз цей садовий інвентар,  і  всіх їх спіткала та ж доля: або крали, або самі губились! Коли зник передостанній, я твердо пообіцяла собі — ніяких дорогих сікаторів, купую найдешевший, бо вони в нас одноразові. Одноразовий і ріже — одноразово. Тому з обрізкою обіцяли виникнути проблеми.

Обрали маму парламентарем, вручили їй дві яблуньки і відправили  до відомого сільського садівника дядька Андрея.

Дядько Андрей так любить рослини, що навіть вигін, нашу святиню, яку ні німці, ні радянська влада не змогла змусити обробляти, навіть вигін він почав засаджувати деревами. Від такого нахабства сільське населення спочатку оніміло, а потім — віднайшло дар мови і нагадало про громадське призначення площі Кооперативної (так цей вигін офіційно називається). Дядько ж пояснив, що на площу не зазіхає, садить — горобину, з якої важко мати зиск, а обгородив свої насадження, аби худоба не пошкодила. Ну,  побачим, чим скінчиться ця горобина історія….

Зате сікатор у дядька точно був.  В обмін на яблуню нам його позичили. І ми приступили до пошуків відповіді на перше запитання: де?

Брат наполягав, щоб ми визначили місце, а він яму викопає. Мама оголосила, що не їй їсти яблука  з цього садка, тому самі і плануйте. Ганка готова була ставити ломачки-позначки там, де скажуть. А я — я спочатку апелювала до братового військового минулого ( як офіцер Радянської Армії мусить він мати навички стратегічного планування місцевості. Ну , щоб солдатам пояснити, де окопи копати ). Виявилось, що в окопних справах я нічого не тямлю, а брат — в плануванні садків. Тому ми з Ганкою взяли патики і пішли . Шукати місце для дерев.

Бо  не штука яму викопати, це будь-хто зможе. Штука —  план скласти. Тут я замовкаю, бо, здається, саме ретельним плануванням завалив Кім Філбі роботу Східного відділу англійської розвідки.  Чим переконливо довів усім скептикам, що планова система господарювання (особливо в  чужій розвідці) може бути ефективною. 

 

 

 

У «Вишивках нашої родини»

гуглівські стурбовані хлопці і дівчатка виглядають найбільш екзотично. Там, де завжди рекламувались сайти для рукодільниць, тепер секс в Інтернеті. Какая связь, я зрозуміти не можу!