Пишу, а комусь не подобається

З історії мого блогування: перший свій щоденник я завела на сайті знайомств, відомому в народі як планета любові. Писала я цей щоденник як вправу з книги Джулії Кемерун . Той сайт мав таку перевагу, що ніхто, крім моїх трьох найближчих подруг, мій щоденник не читав. То ж я могла спокійно собі вправлятись.

Там взагалі мало щоденники читають, там більше про кохання і секс спілкуються. От я собі тихенько писала і тішилась. Потім я  осміліла, перейшла в ЖЖ , потім — на Блокс і творю собі блоги, скільки душа бажає. А  в той, перший щоденник, іноді щось закидаю, бо він мені дорогий як пам"ять. Хоча ніхто не читає.

Не знаю, що там трапилось останнім часом, але з"явились якісь читачі. Іноді трохи дивні, один добродій вперто вважає мене своєю приятелькою і запитує, на що я натякаю, коли пишу про Рейневана і Стінолаза. Інший — все радить в письменниці податись і пропонує познайомити з головою місцевої спілки.

А сьогодні раптом з"явився народ з далєкой родімой  Москви. Щоб мене обматюкати. От чого я полізла зі своєю українською мовою на цей сайт???   Вродє ж умная женщіна. При Союзі воспітивалась, а пишу — на непонятной мовє. Я думала щось тому читачеві відповісти, а потім — видалила комент і  його дані перенесла в чорний список.

Бо наступний коментар теж був з Москви, з подякою за мою писанину, з компліментами про мій письменницький талант і з пропозицією подружитись.  Від якоїсь милої пані , що пише російською мовою.

Все-таки, хороших людєй намного большє,  чєм тех козлов, коториє просто мєшают жить.

 

Помітила за собою дивну звичку

От сьогодні купую тканини в одному київському магазинчику. Славні тканини, і ціна антикризова. Продавщиця міряє, а я й муркочу :"Який магазин у вас гарний, а які тканини  я тут купувала! І ціни доступні" . У відповідь — ніякої реакції. Просто ніякої. Спакувала, в ручки тицьнула, і все.

А чехів недавно у кав"ярню вінницьку водили. Там такі солодощі, чехи наїстись не могли і ще з собою брали. Знову ж таки, розмовляю з адміністраторкою, і їй кажу : "Іноземцям так ваша випічка подобається, вони її так хвалять".  Хочу людині приємне зробити. У відповідь — ноль емоцій. Просто ніякої реакції, навіть не посміхнулась.

Я була трохи спантеличена такою поведінкою, а друзі кажуть: "Не лякай людей, вони ж одразу думають, чого ти від них захочеш! Після  такого компліменту."

О, люди, всі ви схожі , так, на  песика нашого Риндю. Він теж на фразу "Мурця, киця, мій маленький" одразу гарчить і лізе під ліжко. Бо знає, зараз таблетку будуть запихати. Або чого погірше.

А я тільки потішитись ним хотіла. Просто так. 

 

Іноді мешканці мого міста мене дивують

Фотограф несподівано починає мене  з усіх сторін поправляти, то одяг, бо щось негарно лежить, то плечі, то зачіску. Я кажу,  яка різниця, аби  впізнали. А вона так поважно і весело водночас,  каже :"Хай іноземці бачать, які ми гарні!".  Я впадаю у легкий транс, але це ще не кінець, і починаю згадувати різні випадки неадекватної, тобто насправді адекватної поведінки людей у нашому місті.

От у березні приїхав до нас один естонський колега. Повела я його снідати. Зайшли у кав"ярню, замовили каву і млинці. При чому, він замовив один солодкий, з вишнями, а один — з рибою.Офіціантка приносить каву і  млинець мені, з сиром, а йому — з вишнями. Євген, так звали колегу, виделкою млинець зачепив та й каже :"О, він солодкий, а що ж з рибою спочатку не принесли?". Дівчина вибачається, забирає млинець з вишнями (Євген злегка протестує, нехай буде, але офіціантка невблаганна, що ж ви холодний їстимете) і приносить замовлений з рибою. А потім, через деякий час з"являється і перший з вишнями. Я не повірила, вони спекли йому новий млинець! Той, перший, Єген вже поковиряв виделкою, а тут приносять новий гарячий. В супроводі вибачень гарною українскою мовою. У мене  ж мову відібрало на ці показові виступи.

А тепер — про мову. Взагалі, Вінниця — місто двомовне, та я завжди вважала, що російською тут розмовляють більше. До минулого літа.

Минулого літа приїхала моя двоюрідна сестра  з Мурманської області. Вона українську мову розуміє трохи, якщо в родині розмовляємо, бо всі дитячі канікули провела в наших далеких селах.  Сестра з племінницею-студенткою  вирішили одразу купити собі картку якогось українського оператора. І тут вона звертається до моєї мами :"Тьотя, пошлі с намі, а то будут об"яснять по-украінскі, вдруг что-то не пойму !" Мама дуже здивувалась і пробувала переконати, що у нас всюди розмовляють російською (крім нашого дому), але ж родичам відмовляти негарно.  Пішли вони.  Мама здивувалась ще більше, бо абсолютно всі продавці  , і в салонах мобільного зв"язку, і в крамницях, і на базарі розмовляли з російськомовною сестрою чистісінькою українською мовою.  Я вирішила перевірити, поїхала з ними в Немирів. Водії маршруток, водії автобусів, офіціантки і адміністратори, продавці — всі  затято розмовляли українською.  Як на замовлення. Врешті, я подумала, що це не дуже ввічливо, сестра ж російська громадянка, а потім зрозуміла, наше двомовне місто настільки звиклодо  до двомовності, що просто не  уявляє, як це хтось української  може не знати.

Супер курйоз: інтерв"ю декана факультету по підготовці іноземців нашого технічного університету: "Китайські громадяни, — сказав він,- навчаються у нас рідною мовою . …Тобто українською ". Повірте, китаєць, який українською мовою розмовляє, це щось ! А темношкірий африканець — це взагалі! На межі культурного шоку.

Отак я собі міркувала, поки їхала на залізничний вокзал по квитки. До кас черги майже не було, один чоловік щось з"ясовував у касирки. Через якийсь час я зауважила, що він розмовляє російською, а касирка відповідає — українською.  Далі стало ще цікавіше.

Підходжу я до віконця, вітаюсь, розказую, що треба мені квиток з Києва на завтра (українською мовою, звичайно). Касирка (не повірите) переходить на російську  і починає шукати мені квиток, при цьому перепитує, а чи є в мене квиток до Києва. Російською. Я пояснююю, українською, що взяла вранці, а на зворотній грошей не вистачило (отака я сьогодні гава). Заспокоєна касирка вручає мені квиток, просить перевірити, чи все впорядку, бажає щасливої дороги. Все російською мовою. Я щиро дякую за турботу, і кажу "до побачення". Українською мовою. І ми щасливі і задоволені завершуємо нашу транзакцію. 

Тепер скажіть мені, хто вигадав мовне питання в Україні? 

 

 

 

 

Мої рекламні кампанії

Вирішила щось робити зі своїми блогами. Пишу-пишу, а хочеться, щоб хтось і читав. 
Почала нав"язливо і ненав"язливо рекламувати "Вишивки нашої родини". По-перше, помістила посилання в ЖЖ, у відповідні комюніті, які рукоділлям цікавляться. По-друге, відсилаю знайомим ненав"язливо повідомлення про оновлення. Щоб ще такого витворити?

Зранку з комп»ютера запахло смаленим….

А в телевізорі — всі показують "нашу правдиву, яку нікому не дамо переписати " історію. Я вже десь писала, що в юності факультет непотрібних знань  і речей закінчила,  важко мені сучасні фільми  "тіпа історичні" дивитись. Про "нашу вєліку побєду". І "вєсь совєцкій народ", який йшов в бій зі словами , які нікому не дадуть переписати (майже цитата з виступу голови Верховної ради).

Я, конєчно, за правдиву історію. На дозвіллі тим тільки і займаюсь, що у різних людей про цю правдиву історію запитую. Но, дарагіє товаріщі, так же ж не можна ! Звичайно, коли це все було, але витворити "наш отвєт сволочам", де лейтенант НКВС єйтіх дітєй рятує, а кляті фашисти, що тільки з тими дітьми збирались зробити.. І це все по тєлєку показують. А діти ж — не всі в парк поїхали! Дехто біля екрану залишився.Взагалі, у нас хто насильство пропагує? Правильно, американські свинякі з Голівуду, а не родниє совецкіє , тьху, расійскіє тєлєкомпанії.

Я мовчу про бездарність пропагування, мовчу. Про ці наївні войни, де навіть приречені на розстріл , навіть якщо могилу собі вже викопали, все одно в білосніжній блузці стоять. З гордим полиском в очах, готуються "За Родіну, За Сталіна!" кричати. Про  єтіх дєвушек , які навіть в партизанському загоні виглядають таке, наче щойно з перукарні. Я понімаю, гарній дівці гарно й в пілці, пілка в кожної дівки , в принципі є, але де вони взяли в лісових умовах фен і гель для волосся? 

А єті страшні-страшилки, де закопують живцем і своїх стріляють снайперки, аби врагам не дістались? Невже за сорок років при радянській владі не наїлись, не награлись? Треба знову і знову показати, хто тут свиня-агресор, а хто — герой-освободітель? А як щодо пакту Молотова-Рібентропа?  Чому фільм не зняли? Я, як і весь радянський народ, вимагаю непереписаної історії. Хочу побачити, як лейтенанти НКВС дітей в 39-му році, за три години зібравши, відправляють голих і босих в Сибір-матушку, як їх батьків допитують  і вимагають зінатись, що вони врагі народу. Може, друзі-поляки щось би підкинули, як гуманітарну допомогу? Так не просять наші телеканали, своїм обходяться.

Бачу, що дивитись нам вічно зворушливий сюжет про героїческого Васю-Петю-Сашку Іванова, який один проти всіх німецьких армій в 41 році тримає оборону. Не зрозуміло, де він патрони бере і чим харчується, а також — де душ приймає, де пере,  бо форма чистенька, тільки на личку трохи крові… Но зато, воїн-побєдітель.  Не важливо, хто цю війну почав, навіщо, і хто і як в ній страждав, окрім Васі-Петі-Сашки Іванова, важливо всім затямити, хто  в ній переміг. Ціною "геніального менеджменту" кращого менеджера всіх часів і народів. 

 

 

 

Якщо до вас у хату залетів кажан…Практичні поради

3 вересня 2008 року . Новини з нашої садиби.

Лелеки полетіли. Мабуть, у вирій. Кажани залишились. 


Приїхала в село, поки розмови з родичами, те і се, вже стемніло. Добилась до хати, розпалила в грубі для затишку, і вклалась спати. 


О 5 ранку прокинулась від шуму крил. Щось літало по кімнаті. Судячи з шуму, це щось було не нічним метеликом. Набралась мужності, посвітила мобілкою: кажан.

От що робити в такій ситуації: 5 ранку, я хочу спати, а воно літає під стелею, і якби ж воно літало тихо, я б собі і далі спала. Брешу, не спала б, бо боюся кажанів.Ще вчепиться у волосся, воно ж дике. 


Довго думала, як його вивести на повітря. Геніальна ідея: відчинила вікно, зняла карніз з тюлями: лети, мишко, на свободу. Мишка стихла. Я закуталась в ковдру, бо надворі трохи холодно і заснула. 


Цілий день туди-сюди: сливки, алича, телевізор, комп"ютер… Десь після 9 вечора вирішила, що треба спати лягти раніше. Почепила карніз з тюлями на місце, розпалила в грубі для затишку, випила какао з молоком, погасила світло….


Мишка вилітела о 22.14. Де ця свиняка ховалась цілий день? 


От вона собі літає по спальні, а я мобілкою підсвічую, а вона літає… 


Що робити? вікно відкривати — я незагартована істота, замерзну точно. А мишка, судячи зі вчорашньої ночі, на вулиця не рветься. 


Беру ковдру, подушку і перебираюсь в іншу кімнату, називається вона Велика. Там телевізор і дивани, і спати можна. Вкладаюсь, засинаю…

Через півгодини прокидаюсь від шуму крил: мишка прилетіли. А двері у велику кімнату два роки тому згоріли, тобто — немає там дверей. І ця свинська мишка вже літає у великій кімнаті попід стелю. А я знову не можу спати. 


Стягаю з дивана покривало і завішую ним двері. Потім, пробираюсь, накрившись спідницею(захищаю голову від мишки) до вимикача і вимикаю мишці світло. Одночасно беру ковдру і зі швидкістю японських ніндзя вилітаю з великою кімнати у спальню. Вмощуюся знову у своє ліжко і намагаюсь заснути. 

Сниться мені маг-чарівник, який обернувся кажаном і прийшов до мене в гості. Переконує, що живе на землі вже кілька сотень років.  — Хочеш, — каже, — я вселюся в тебе? Я чесно відповідаю: Ніііііі! 


Вранці згадую сон і думаю, а якби я сказала "так"? 

Потім обережно відхиляю ковдру у велику кімнату. Мишка зникла. Просто кажан-невидимка якийсь. Чи вона за шафою сидить, чи за буфетом, чи вона вдень невидима стає ? А може, вона правда маг-чарівник, я ж відмовилась його впустити, от він і зник…Але скептичний голос мого покійного тата тихенько мені шепоче:"Не з твоїм щастям.".