Яблуневі хроніки — 3. Трохи про нашого прадіда, бо , як відомо, яблучко від груші недалеко падає

Одна з них — садити садки. В Європі прадід побачив, що люди всюди садки садять. А українці чи гірші? 

Правда, радянська влада не дуже підтримувала європейські прагнення селянства, але прадід не здавався.Садив, щеплював і перещеплював, дід теж підхопив естафету, а тато наш — додав нових дерев у садок.  В результаті, ми маємо груші, яблуні і горіхи навколо хати, але дерева ці  — трохи застарі, як для нормального садівництва. Кілька груш і яблунь вже всохло,  на їх місці — порожньо, і хоча ми не рвались засаджувати садибу так щільно, як прадід , треба подивитись правді у вічі. Останній раз  ми садили дерево в 1993 році. Яблунька "Айдаред", і вона не принялась. Хм, навряд чи прадіду це сподобалося б! Не яблунька, яка не принялась, бо всяке ж буває, а наш садівничий ентузіазм! 

Зате садок ми любимо, і садибу нашу також. Бо це — такий собі зв"язок між предками і нами. 

Приємно рвати ягоди з черешні, яку посадила наша баба, як тільки прийшла невісткою на цю садибу ( Мамцю ж моя, це скільки тій черешні років? Я не вірю, що вона така стара).

Приємно, що горіх біля хати росте з кореня старого горіха, посадженого ще прадідом.

Приємно, що ми нарешті доклали своїх п"ять копійок в цю садкову епопею. Виключно, через підривну діяльність мого кума Роми. 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*