Куди тече ця річка

Анонси місячного календаря оголосили сьогоднішній день сприятливимдля творчості. В моєму житті рутини зараз більше ніж творчості, та все ж... Одну проблему я вирішила. Творчо.

Ми щодня з сином гуляємо на дитячому майданчику. Дощ для майданчика - катастрофа, гірки мокрі, а біля жовтої, низької і закрученої, найкращої для маленьких дітей, ще й вода збирається.І на самій гірці теж. Сьогодні приходимо, а вода йже стоїть. Прощай , катання, треба чекати, доки не висохне.

І тут щось клацнуло в моєму сповільненому мозку, і я вирішила не чекати милостей від природи. Пам"ятаєте таке гасло радянської епохи, не варто чекати чогось від природи, краще взяти в неї все самим. Наприклад, можна помити руки у калюжці біля гірки, чи виліпити з мокрого піску бабку.:) Насправді, ми тут постійно бабки робимо, і лопаток з відрами у нас ціла купа. Два червоних відерця. жовта лопатка, зелена лопатка, синя лопатка, рожева лопатка, зелені граблі і червоні вила, знову граблі, на цей раз жовті, відерце рожеве велике, відерце зелене маленьке, - далеко не посний список нашого реманенту. Справжні нащадки куркулів!

То ж я доручила Мефодика сусідці, а сама взяла червону лопатку і зішкребла воду з жовтої гірки. А потім - знайшла під гіркою купу чудесного пухкого піску, накидала його у червоне відерце і засипала калюжу біля гірки. Десять хвилин - і можна з"їжджати з гірки. Найчудесніше - мені так сподобалось! Одразу знайшовся хлопчик, який "витер гірку насухо", з"їхав на пробу, а потім всі інше могли насолоджуватись катанням. Правда, я б не відмовлась від найтихішого "дякую" від мам, та вони , певно, вирішили, що я  й так отримала позитиву по самі вінця.

Приємно вирішити маленьку проблему простим способом, зробити щось своїми руками, щось веселе і приємне.

Іноді дивлюсь серіал "Бути Ерікою". В сьогодншній серії Еріка доглядала дитину подруги, 4-місячного хлопчика. Вона мала вкласти малюка спати, і мама хлопика суворо наказала: не заколисувати, не давати соску, покласти в ліжечко і вийти.

Еріка поклала дитину в ліжечку, малий почав плакати, і от вона мала дати йому поплакати і самому заснути. Як на мене, занадто жорстоко. Але всі навколо пояснювали, що це правильно.

Я не знаю, як можна слухати плач дитини і не підійти, не взяти на руки, взагалі не звертати уваги.Діти вередують, та мені здається, що Мефодик ніколи не вередує, якщо він плаче - йому дійсно кепсько. Вже не раз я сердилась, ніч, а дитина ніяк від циці не відчепиться, а потім з"ясовувалось, що у нього або температура, або памперс протік, або холодно йому чи жарко. І що - залишити його самого з усіма цими проблемами? Якесь дивна ідея в серіалі про психотерапію.

Поки думала, поки збиралась написати, поки вклала Мефодика спати, - вже 23.02. Писати не  хочеться.

Найголовніше спить.

І це головне.

Сьогодні, в цю секунду, зараз, і завтра теж.

І ще багато-багато днів і ночей найголовнішим у моєму житті буде той, хто зараз спить.

Дивно, я його пам»ятаю. Підручник «Музика» для першого класу. Батьки купили його     мені  разом з іншими підручниками. Але я жодного разу ним не скористалась. Бо замість «музики» у нашому розкладі був предмет «співи», ми співали дитячі пісні, звичайні і піонерсько-жовтенятські, а оцінки отримували за вивчений текст. Я любила ці уроки. Мала гарну пам»ять і співати подобалось.

Але в другому класі все змінилось. У мене з»явилось два нелюбимих уроки, обидва були в середу. Перший – російська мова, ми вчились писати «работа» і не плутати російську і українську «и». В мене настрій псувався від однієї думки про російську мову. А другий нелюбимий урок – співи/музика. Тепер його вів новий вчитель. У великому, спеціально обладнаному кабінеті ми вчились за якоюсь незрозумілою методикою. Наприклад,  ми вивчали ноти не »до-ре-мі», а «зо-ві-йо». І оці «зо-ві-йо» ще й показували руками. Кожна нота мала свою комбінацію рук, напруживши пам»ять, я ще зможу деякі згадати. Багато значення надавалось  ритму, ми вистукували мелодії і писали їх ритмічний малюнок. Новаторська методика потребувала значних батьківських внесків, кожній дитині виготовили дошку з нотною лінійкою, на якій ми паличками викладали ритмічні малюнки, і купили музичний інструмент – сопілку , в ті часи вона коштували 8,50, в карбованцях, і цю немалу суму, мені, наприклад, дала бабуся. Краще б я ляльку купила!. Бо, на диво, як всякій творчій натурі нашому вчителю бракувало самоорганізації. Заповнивши по самі вінця кабінет музики сопілками, він забув про їх практичне використання. За два роки ми брали сопілку в руки – двічі? Тричі? В усякому разі, грати на ній я так і не навчилась, а коштовний інструмент двадцять років валявся в хаті (не викинеш,бо ж дороге), поки я її не подарувала племіннику.

Та повернемось до моєї школи. На уроках музики ми більше не вчили тексти дитячих пісень, місяцями ми співали один куплет однієї пісні: «ми корзиночки несем, дружно з піснею ідем, гей збирай урожай і на зиму запасай». Наспівавшись, вистукували ритм, викладали паличками на нотних дошках, і знову співали. Чомусь в російських текстах замість «йо» співали «о». Ви ж розумієте, як подобається дітям пісенька « маленькой олочке холодно зимо, из лесу олочку взяли ми домо». Моя мама досі впевнена, що я  цю «олочку» або  вигадала, або щось не так зрозуміла.

Одного уроку музики на тиждень вчителю-мучителю було мало. Заручившись підтримкою директора він ввів обов»язкові співанки щодня на другій великій перерві. Вся школа мала збиратись у актовій залі і співати-співати-співати… Старшокласники впевнено ігнорували нововведення, а малюки  - малюки слухняно приходили на щоденні співи. Що ж тут поганого, - запитаєте ви ? Та нічого.

Просто наш вчитель-мучитель- новатор мав  різкий характер, і любив говорити те, що думає. Не знаю, наскільки він різав «правду-матку» начальству, та перед учнями не соромився. Дітей, в яких не було слуху, він називав «свинями». В гарно обладнаному за кошти наших батьків кабінеті, на фоні напису «Мистецтво належить народу» він починав свою промову «А ті свині, які не мають слуху, нехай ….» Я не пам’ятаю, що «ті свині», до яких і я належала, мали робити. Слухати уважно, займатись додатково?. Я пам’ятаю тільки напруження , спітнілі долоні і бажання якомога швидше вийти з гарно обладнаного кабінету. І забути про «музику/співи» . До наступної середи.

Два роки я вивчала те «зо-ві-йо». Я була абсолютно впевнена у відсутності музичного слуху і страждала через це. Звичайно, робила вигляд, що мені байдуже. Що це не важливо.

Але насправді страждала.

Я вірила своєму вчителеві. Навіть коли  ми переїхали в інше місто і я пішла до іншої школи. Без «зо-ві-йо», з милою вчителькою, яка вчила з нами дитячих пісень, награвала на баяні різні мелодії і пояснювала, що таке «марш», «вальс» і т.д.,словом, робила все, про що писала шкільна програма з музики. А поза програмою діти ходили вчитись грати на музичних інструментах. Моя подружка  відвідувала приватні уроки,і вже вміла щось бренькати на «піаніні». Я теж мріяла навчитись грати, але…. В мене не було слуху. Мамина знайома, вчителька  музики, пропонувала вчити мене грі на фортепіано, але  я відмовилась, бо наперед знала, що не вийде. Вчитель-мучитель-новатор переконав мене.

- Олена Петрівна каже, що слух розвинеться, - переконувала мене мама. Та я боялась навіть пробувати, хоч тепер, напевне, навчилась би грати на будь-якому інструменті. Якби мала час і натхнення. 

А в сьомому класі мене відібрали в шкільний хор. Це вже була третя школа, і  шостий вчитель музики. Вчителі у школах змінювались часто. J Шостий вчитель дотримувався традиційних підходів, уважно переслухав весь клас і сказав мені приходити на хоровий гурток. Як я пережила ті прослуховування – не пам»ятаю, уроки музики залишились стресовими на все шкільне життя, але на хор я пішла. І що ж? Я  одразу ж почала фальшивити. Поки вчитель виявив, хто це фальшивить, поки наново  переслухав,… я готова була крізь землю провалитись.

- Ти ходи , але поки що не співай, слухай! – запропонував учитель. Майже як у «Повнолітніх дітях», але вдруге на заняття я не пішла. З новітньої методики «зо-ві-йо» я твердо засвоїла одне – в мене немає слуху. Парадокс, але ті всі вправи якраз були покликані в дітей слух розвивати.:)

З обома, такими значимими для мене вчителями музики я перетнулась в дорослому житті. Перший став відомим пропагандистом української мови і культури, створив ансамбль сопілкарів, і його хорові колективи славились на всю область і окраїни; я все поривалась сказати йому, що дітей не можна називати свинями, але була вже надто дорослою, щоб починати цю розмову. Випадково зустрівши другого я щиро зраділа, і хотіла б якось ще зустріти, аби подякувати. За те, що дав мені надію. Хоча співати я наважуюсь тільки в добре знайомій компанії.

А до чого я все це згадала?

Днями гойдала Мефодика і наспівувала то «гойда-гойда-гойдаша», то «крилатие качелі», а Ганнуська і каже:

-         Як гарно у вас,тьотю, виходить!

Мама моя не втрималась і пояснила онучці:

-         В тьоті немає ні слуху, ні голосу.

-         А мене подобається, - каже Ганнуська.

То ж я розгойдую гойдалку, посміхаюсь Мефодику і переспівую все, що хочеться.

Я ж не в школі.

 І моє співання подобається  двом людям. Ви ж здогадалась, хто другий?

Боже, чем я всю жизнь занимаюсь !   

Ви не повірите, чим.

Виношу з хати мишей.

А тепер запитайте мене, звідки в хаті, де живе така відома мисливиця,  Артеміда наша лисогірська ,  Йона-Діана, дракон місцевих садків і  полів, звідки в хаті  взялись миші?

Відповідаю, вона ж сама їх і приносить.

Чесно кажучи, маю підозру,що у неї від весни і волі трохи дах поїхав, якщо так можна про кицьку сказати.

Я тільки що винесла чергове мишеня з хати і викинула його на клумбу. Між іншим, воно було живим. Це така нова мода тепер – тягти у хату живих мишей, а потім бігати за ними по кімнаті. Спочатку створимо проблеми, а тоді вирішуємо. Геніально.

До речі, Йона досі не здогадалась, куди зникає її здобич. От і зараз тиняється по хаті і до всіх чіпляється:

-         Ви мишку не бачили? Сіреньку таку? 

 Щоб ви знали, мишки потрапляють в хату через кватирку. Так, ми її навчили, Йону, не мишку, на свою голову навчили, лазити через кватирку. Настільки вправно, що вона і з мишкою в зубах в хату влазить! Геніальність цієї ідеї  - Йона через кватирку -  у виборі вікна, зараз ви зрозумієте і оціните, вона влазить у хату  через нашу з Мефодиком спальню. Уявляєте? Я тихо й мирно сплю, Мефодик теж, аж тут плюх – Йона з мишею. О п»ятій ранку. І давай гасати по кімнаті. Що мені робити? Вдавати міцний ранковий сон чи ловити Йону з мишкою? Прокидається Мефодик, і я маю ще й третій варіант для вибору – годувати сина, чи ловити Йону, чи мишку, чи вдавати міцний ранковий сон. Сьогодні я змусила себе розплющити очі – і зустрілась з Йониним поглядом. Слухайте, я з цією дамою не знайома. Я навіть не впевнена чи це Йона.  Досі в нас жила лагідна спокійна киця, ну, спокійна  це перебільшення, але загалом вона була лагідною . Колись. А це – як мінімум єгипетська жриця. Чи Клеопатра в останньому перевтіленні Просто  я більше нікого з єгипетських жінок не згадаю. Забула давню історію,що поробиш. Хронічний мамський недосип.

Кватирку я зачинила. На защіпку. А Йону випхала назовні.

Бо я теж буваю підступною.

Хай жриця посидить на підвіконні з того боку і подумає над своєю поведінкою. Я  їй до ранку не відчинятиму. І не просіть.

А просто зараз ляжу спати і забуду про її існування.

Аж до другої години ночі. 

Потім за вікном пролунає жалібне нявкання, і я, звичайно, відчиню кватирку, і запхаю це нещасне створіння під ковдру, і ми всі заснемо міцним сном, я, Мефодик, і муркаючи жриця з Стародавнього Єгипту, Артеміда-Діана, а в нинішньому перевтіленні – наша Йона.  

Мефодик стоїть в кошичку (це ми так називаємо манеж). Я читаю «Їсти, молитись, кохати» з монітора. Я тепер щодня читаю кілька сторінок. На фоні нашого лисогірського життя розповіді про італійські ресторани – саме те,що треба, для повного щастя.

Тут в хату влітає Йона з черговою мишею в зубах. За останні дні я відкрила для себе нові грані котячої особистості. Виявилось, що Йона – садистка. Так, так, для неї мало просто зловити і придушити мишу, треба ще добряче помучити жертву перед стратою. Якщо миша здалась без бою, в надії на легку смерть, то марні її сподівання. Йона їсти не хоче, вона хоче забави.

Миша – не знаю чого хоче, вона лежить, притворившись трупом бездиханним, але Йону не обманеш. Вона штурхає труп лапкою, мовляв, давай, рухайся, і мишці доводиться вставати  . Вона пищить, я верещу, Мефодик аж підстрибує в кошичку, так цікаво, Йона бігає за мишкою, мама – за Йоною з віником, а всі разом – мотають кола по кімнаті. До речі, мій марафон з віником не дав ніяких результатів,Йона настільки сконцентрована на миші, що просто не звертає на мене уваги, а я боюсь вдаватись до більш радикальних дій ,наприклад, вигнати Йону з хати,бо тоді доведеться мати справу зі справжньою живою недресированою мишею де не будь  під шафою чи буфетом..

Правда, з кожною хвилиною миша стає все менш живою, і врешті Йона запихає її під стару газету,що валяється біля дивану. Киця уявляє собі продовження забави у формі рольової гри, от вона гуляє по кімнаті, знаходить газету, заглядає під неї :

-         Що це? Хто це ? Мишка? Звідки? ,- ну і так далі за сценарієм, наскільки вистачить фантазії. Для більшої насолоди Йона залазить під диван і готується до фінального виходу.

Та насправді – зараз мій вихід. Я теж вмію гратися,  і тому швиденько хапаю газету з мишею і виношу на город. Миша, нарешті, справляє враження справжнього трупа і я обережно присипаю її землею. Спочивай з миром, мишко, сподіваюсь, в минулому житті ти була не Гітлером і не Ельзою Кох.

А тим часом в кімнаті – Йона пропустила мій хід. І тепер гадає, куди ж поділась її цяця?

- Мишко, де ти ? Ку-ку?

Ні  мишки, ні газети. Під Мефодьчиним пледом, тричі заглядала -  нема, під шафою – чотири рази залазила – пусто, за буфетом,прогулялась двічі, наче випадково – нічого, під духовку, засунула лапу, один раз – безрезультатно, вісім разів обійшла кімнату – марно, підступна миша зникла безслідно.

-         Мабуть, надвір втекла, - вирішила розстроєна Йона і рушила за двері.

Шукати нових пригод. На свою і мою голову.

А ще буває так: біжиш, біжиш, біжиш - зупинилась, і що далі ? Ніяк не втямиш. Не розумієш, ні куди бігла, ні навіщо, але найгірше - оце "що далі".По-старому відчуваєш, що не можеш, а нового - не вивчила. І вже з"являється вибірковість у навчанні, хочеться вчитись тільки корисному, а  як зрозуміти, що те корисне?

- А що це ти робиш у садку? - запитала елейним голосом мачуха  Попелюшку.

- Пишу казку, -  стомлено відповіла Попелюшка. З невідомо-яких причин вона вирішила бути чесною у словах, намірах і вчинках.

- Прекрасно, прекрасно, - похвалила мачуха.- Продовжуй.  Лишень перебери горох, прибери у кухні, почисть килим у вітальні, здай звіт у пенсійний і податкову, зайди в соцзабез і підтвердь,що ти не перетворилась за останні 5 місяців у мільйонерку - і можеш писати.

- А моя думка? Вона за цей час втече!

просто вам відкриті не всі шляхи.

Часом життя здається мені коридором з безліччю дверей. Одні - відчинені, інші - зачинені. Ті, що зачинені - вони зачинені по-різному, якась на великий замок,  інша - непомітний англійський, ще якась - на шворочку.

Проблема в тому, що іноді ці двері відчиняються, але ж ми настільки звикли бачити їх зачиненими, що й не здогадаємось смикнути за ручку.

А буває,  що якійсь двері вважаємо завжди відчиненими і все збираємосьтуди зайти. Одного дня переробили всю роботу, і нарешті відважились смикнути за клямку, а там вже давно все закрито.Сюрприз.

Далеко-далеко, за темними лісами і сріблястими горами, за морями і пустелями, в маленькому затишному містечку жила собі дівчинка, яка любила малювати.
Тільки сонечко вранці торкалось своїми промінцями вікон її кімнати, як враз вона прокидалась, вмивалась, одягала квітчасту суконку і брала до рук пензля.
Малювала вона квіти і плоди, малювала людей і тварин, дерева і будинки, малювала щодня, щогодини і щохвилини. Коли закінчився папір в домі, то вона розмалювала меблі, стіни і навіть шибки на вікнах. А потім – вийшла у під’їзд і враз на старих стінах розцвіли дивовижні квіти .
- Ой як гарно !- сказали сусіди, - А намалюй і нам таке в квартирах.
Дівчинка радо погодилась, і розмалювала стіни й сусідам. А потім – друзям і родичам сусідів, а потім – на сусідній вулиці, в сусідньому кварталі, в сусідньому районі – і врешті, в місті не залишилось жодної стіни, жодного паркану, жодної шафи, на якій не було б її малюнків.
- Що його робити далі – засумувала дівчинка, - де мені малювати, все місто вже розмальоване.
А були її малюнки такі гарні, що нікому й на думку не спадало зафарбувати все білим і запропонувати їй малювати по-новому.  
- Спробуй розмалювати дах , – порадила їй матуся.

а передовий загін родичів зранку помчав на далекі села, згідно з розпорядженням прем"єра Азарова, братись за лопати.

Мефодик був чемною дитиною, поснідав і ліг спатки. Проспав майже дві години. Я з тієї радості, що маю трохи вільного часу, махнула рукою на всі важливі справи , взяла книжку про мудру кицю Клеопатру і зачиталася.

Як тільки головна героїня з донькою виїхала до Швейцарії, Мефодик прокинувся і забажав їстки, спілкуватись і гуляти. А надворі дощ!

Так ми і прожили цей день, удвох, з книжкою і дощем  за вікном.