Куди тече ця річка

За своєю душею простягнеш обличчя і руки, але високо і недосяжно вона проліта...

Я думала, ми  - плющ , ростемо з одного кореня, сплітаємось навколо рідних домівок, обгортаємо свою землю ,  клаптик за клптиком....

Я думала, ми -  плющ. А виявилось,  ми - кульбаби, вітер дмухнув і полетіли в світа, хто де впав, там і проріс. Ніякого спільного кореня, тільки колір  у всіх однаковий. Жовтий.

Оповідання про кицю Химеру надрукували в газеті "Життєві історії".  Це  перша друкована  публікація моєї писанини. Що ж, з почином!

Мені нагадали  про лелек.Так несподівано. Я останні місяці думаю зовсім про інше. Про щоденну буденну буденність. 
Буденність мене виснажує, а я все одно про неї думаю. 
А тут - лелеки. 
Я зрозуміла, навіщо веду щоденник. 
Щоб не загубити себе. Світ такий великий, в ньому загубитись - раз плюнути, і я гублюсь. Скільки разів обіцяла тримати себе за руку, і не заходити в чужі хати, а ще - мати з собою завжди карту, і все одно - не зчулась, як загубилась. 
А десь, між чужими думками і долями лежить записана моя історія, і я вже не знаю, хто я, аж раптом з"являється доля, і голосом чистим і тихим, говорить, забудь гірке лихо. Забудь ворожнечу, обмови, бруд, леп , натомість згадай - ти Остання З Лелек.

Важко знайти людину, яку б стішив телефонний дзвінок о пів на сьому ранку. Особливо, коли солодко спиш, ніяких прикростей не чекаєш, сниться виключно осінній ліс чи літнє займисько, тільки не можеш втямити,звідки взялась ця мелодія.
Поки знайдеш телефон, який несамовито завиває і завиває,а де – спробуй відшукай, і тут помічаєш номер незнайомий. Тремтячими пальцями натискаєш кнопку.
- Алло? Я слухаю!
- Це я, Марина, - озивається голос в телефоні. Гарячково починаю вираховувати, яка Марина і звідки. Голос допомагає:
- Я тут, в лікарні, мені телефон купили. От вирішила тобі подзвонити.
Ага, я починаю розуміти, хто це. Лікарня – це серйозний привід для дзвінка вранці.
А Марина продовжує неквапну бесіду:
- Як ти там? Як твоє життя?
Я не витримую:
- Слухай, що сталося?
- Нічого, - дивується Марина і знову пояснює, - телефон мені купили, от думаю подзвоню тобі. 
- Але ж зараз пів на сьому ранку!
- А що? Я тебе розбудила? – подив в її голосі настільки щирий, що я вмить позбуваюсь бажання сказати все, що думаю про ранкові телефонні дзвінки просто, щоб поговорити. Про погоду і життя. 

Отже, продовження історії про кицю Химеру .

Дожили ми до середини вересня, по черзі несучи сільську вахту з кицями і Риндею, а ще - біля сушарки і в садку. Я продовжувала прокидатись рано вранці і вигадувати різні варіанти прилаштування Химери, аж якось подзвонила мама з села і радісним голосом повідомила, що баба Галя, наша сусідка зліва через три садки, готова Химеру взяти до себе. Бо у баби Галі розвелось мишей багато, а її кіт - ледачий до цього діла, годиться тільки до їжі і спання. Мама домовилась, що як будемо їхати на зиму, передамо Химеру бабі Галі. На цій оптимістичній ноті мама поїхала в санаторій лікуватись, а я - на далекі села рвати яблука.
Треба сказати, що я не вірила до кінця в добру волю баби Галі. Боялась, що вона передумає в останній момент, або просто забуде про цю розмову.
Залишалось кілька днів до від"їзду, а я все не наважувалась нагадати бабі Галі про Химеру. А киці жили своїм життям, вештались по садибі, годинами сиділи під навісом вистежуючи мишок, а якось у вечері вибрались зі мною по молоко.
До цього дня вони за межі садиби не ходили, боялись.А того вечора - я йшла вигоном з банкою, попереду біг Риндя, поряд нявчала Йона, і коли ми вже піднялись на горбок, ззаду почулось тихеньке нявкання. Треба сказати, що Химера взагалі була безголоса, вона майже ніколи не нявкала, чим вигідно відрязнялась від постійно завиваючої Йони. А тут вона не встигала за нашою процесією, і наче та німа принцеса з казки, не втрималась і загукала: "Няв,няв, почекайте!".

В цій чудесній історії розповідається про життя сільської киці Химери в наших далеких селах.Для початку - познайомтесь з головною героїнею.                                                                             

Отже, вчора ввечері була зима, а я згадувала осінньо-літні історії.Химера - псевдо кішечки, яку підкинули нашим сусідам. Сусіди теж літньо-осінні, кішку брати з собою в місто не збирались, а поки є, то годували. 
Потім тьотя Ніна поїхала в місто, а Химеру передоручила нам.
Я приїхала, заходжу в хату, а там чорне котеня акуратно з мисочки суп доїдає. А це що за проява? Мама пояснила, що це тимчасова гостя.
Гостя , що гралась з Йоною цілими днями, попервах отримала від Ганки прізвисько "той чорний":

- Бабусю! Вижени цього чорного!
- А це чому?
- Бо він негарний!
Довелось пояснювати, що всі мають право на піклування, і гарні, і негарні. А "того чорного" назвали Химерою, бо мама якраз зачиталась Фаулзом.
Але тітка Ніна вирішила дотримати слова. Якось вона приїхала, зловила Химеру, замкнула в хаті з наміром вивезти її на "курорт".Від наших сіл недалеко мережа санаторіїв, і всіх котів-собак туди вивозять. Ми і Йоні не раз погрожували, хуліганці,мовляв, не будеш слухатись, поїдеш на курорт.А тут примара курорту нависла над Химерою. 
Але - кожен сам господар своєї долі. Химера твердо вирішила на курорт не їхати. Невідомо як, вона вибралась з хати і втекла до нас. Я сиділа в спальні і читала, аж тут чує переможне муркання з сусіднього ліжка. Лежить там Химера, скрутилась клубочком, і ніякого бажання кудись їхати не проявляє. Ну що, я ж її не видала. Дуже вже гарно муркали на тому ліжку, ну як таку кицю віддати в курортні нетрі.

І зажили вони з Йоною удвох. Вправлялись в киць-фу зранку до вечора, ловили мишей і метеликів, бешкетували в міру і без міри. Йона почувалась господинею, а Химера - на правах бідної родички, до мисочки підходила тільки коли Йона поїсть. Зате їла все, і молоко кисле, і суп, і хліб, на відміну від примхливої Йони.
Та листя жовтіло на деревах, і кішки не знали того, що знали люди, що скоро стане холодно, всі поїдуть у міста, а брати двох кицьок у квартиру, де вже є чотирнадцятирічний Риндя...Кішки не знали, що такі компанії, зазвичай, у міську квартиру не переїздять.

Я стала погано спати. Прокидалась вранці і все думала, куди ж прилаштувати Химеру.Дуже було її шкода, так зворушливо вона підлаштовувалась до людей, так старанно приносила зловлених мишей, демонструвала свою потрібність . "От бачиш Йоно, - говорила мама нашій киці, - поїдеш ти на курорт, а Химера, людська киця, мишей ловить, вона поїде у Віннницю!". Йона не особливо переймалась. Вона твердо знала, що вже прописалась в нашому домі і ніхто її не вижене. І мишей вона теж ловила справно. А ми мусили шукати якесь вирішення Химериної проблеми.

а я згадувала літньо-осінні далекі села, Химеру і діда Михаля.

Дід прийшов і питає: "У вас виноград росте?". Я кажу: "Росте. Зірвати вам?". А дід вирішив сам нарвати, мабуть, боявся, що я принесу одне-два грона, а йому дуже хотілось винограду. Пішов у садок і загубився.  Я думала, що він пам"ятає, де у нас виноград . Але, мабуть, в період виноградного буйства, ще коли батьки жили в селі, дід Михальо рідко бував на нашій садибі, обстановку не вивчив. Пройшов весь садок, аж поки я схаменувала і повернула до виноградних лоз за хатою.  Не поспішаючи зривав виноградні грона і їв. Якось так зворушливо не поспішаючи.

А я збирала горіхи і думала, як змінилося життя. Колись тут були садиба на садибі, а тепер - три садки без людей. Колись дід Михальо (дитиною) крав картоплю, щоб не вмерти з голоду. Знав, що навіть найближчі родичі, рідні дядьки і тітки не нагодують. Тоді ніхто й подумати не міг, що через вісімдесят років в наших садках ростиме виноград, і яблука різних сортів, і ніхто не боронитиме рвати і їсти скільки хочеш.

Отакий прогрес.

Пише мені подруга  напередодні 19 грудня : "Вітаю тебе із святом, яке наближається. Мій син переконаний, що хто б не написав листа святому Миколаю (чи то старий, чи малий), святий обов"язково подарунком нагородить. Сподіваюсь, що ти написала."

А я ж не писала! Я ж фанатка Діда Мороза !   Я ж нічого не чекала ! Втім, виявилось, що ці двоє дідів між собою спілкуються, і ще працюють разом з BLOX.UA

І я отримала, нічого не писавши, аже три пакунки з подарунками.

1. Гарну футболку, і магніт, і ручку , і коврика для миші (до речі, як ви здогадались, що моя миша  без коврика живе півроку)? Дякую, блоксівці, за   увагу і підтримку!

2. У понеділок мій брат не сів в машину на Київ. Вийшов у останню хвилину. І залишився живий. Дякую всім добрим силам за його життя!

3.А третій подарунок - радість в моєму житті, яка примножується  з кожним днем!

Нехай і в нас, і у вас все буде гаразд!   З Новий роком! З новим щастям!

P.S. А якби я написала того листа? Що було б ?

Не знаю, як ви, а я - фанатка Діда Мороза. Я з ним особисто знайома з двох років.

Тієї зими ми жили в сільскому будинку далеко від цивілізації. Автобус до села не ходив, навіть дороги нормальної не було. Але в нашій хаті був телевізор, тогочасне диво, і вечорами сусіди приходили на кіно чи на хокей. Батьки купували книги, передплачували газети і журнали, і зі всіх сил намагались зробити наше життя цікавим і барвистим.

Отже, того зимового дня я сиділа у спальні на кушетці, біля обкладеної рудими кахлями грубки. Аж раптом рипнули двері. Я виглянула в кухню, бо кушетка стояла майже біля виходу зі спальні, а далі у нас була кухня, а ще далі - прихожа. Між кухнею і спальнею дверей не було, а от з прихожої в кухню - були. Двостворчаті двері з скляними віконцями, неймовірно риплячі.
Ось вони рипнули, я виглянула - і досі пам"ятаю свій стан. Я не злякалась, але й не повірила. Тобто, я не вірила своїм очам, бо незважаючи на два роки життя, я вже тоді знала, його не буває. Але він заходив у нашу кухню, в довгій синій шубі, з білою бородою і навіть про щось мене запитав.
Дід Мороз залишив мені в подарунок ляльку Андрюшу, яка була зі мною багато років, аж поки її не конфіскували для Ганнусі і десь благополучно загубили.
Але насправді - він подарував мені щось більше: я повірила. Повірила у ймовірність неймовірного. В казки, які можуть ожити і стати правдою. В чудеса, які розфарбовують життя. В двері, які одного зимового дні рипнуть, і "все,що мріями було роками враз обернеться в дійсніть і можливість."

З тим і живу.

Навряд чи хтось з читачів блогу на це купиться, але є ще інші люди.

Отже, мама принесла оголошення, на ксероксі розмножене.
Текст : "Требуются люди для поездки в Киев с 11.12.2009 по 15.12.2009 з/п 200 грн. в день, тел. 093-800-56-95,044-252-77-47."
Мама трохи авантюристка, вирішила їм подзвонити. Київський номер дзвенів факсом, а мобільний відізвався якоюсь жінкою.
Жінка сказала, що збирають людей стояти в наметах за "Нову Україну". Будуть централізовано виїзджати з Вінниці о 17.00 10 грудня. Платитимуть 200 грн в день, житимуть в гуртожитку і ще будуть харчувати.
Але - перед поїздкою потрібно заплатити 60 грн на рахунок в Приватбанку, і з цією квитанцією прийти до автобуса.Це як аванс, який повернуть в останній день.
Мама почала розпитувати, навіщо ці гроші в банк переказувати, адже можна прийти з ними до автобуса. А, кажуть, хочемо точно знати, скільки людей поїде.
Тут мама ще почала питати, де офіс у Вінниці, а які гарантії, що ті гроші дійсно повернуть... Жінка кинула трубку.

Ми все забули про цю історію, бо мама два дні лежала з тиском, а сьогодні розповіли нам, що майже 200 людей зібрались чекати того автобуса на Київ. І всі з квитанціями, всі оплатили 60 грн. Звичайно, мобільний з оголошення мовчав.
Неважко порахувати, скільки шахраї заробили. Думаю, Вінниця не перше і не останнє місто, де вони працюють. Будьте уважні, якщо таке оголошення є, якось інформуйте людей, що це шахраї. Ніякого заробітку не буде.

Для коментарів "самі винні" пишу одразу: не всі люди мають освіту, знання і розуміння ситуації. Не всі знають, як розпізнати шахраїв. Хтось сидить без роботи і шукає будь-яку можливість .. А натомість, втрачає останні копійки.