Куди тече ця річка

Дівчинка вилізла на дах свого будинку і подивилась вгору. На небі пропливали великі пухнасті хмаринки, білі-білі.
- От якби я могла дотягнутись до хмаринки, - подумала дівчинка, - я б мала б де малювати !
- Але ж хмаринка високо в небі, я а маленька, як же мені дістатись до неба, - міркувала дівчинка. 
Різні ідеї спадали їй на думку, але жодна їй не подобалась:
- Може піти до рибалок, попрохати велику сітку, ту, яку вони закидають в море, і зловити в неї хмаринку? Але як малювати, коли хмаринка в сітці? Чи попросити теслю, щоб зробив мені високу-високу драбину, аби я могла вилізти аж на небо? Та на драбині малювати незручно.

Так нічого не вигадавши дівчинка геть засумувала, спустилась з даху і прийшла додому.
- Що ти намалювала на даху? – запитала її матуся
- Нічого. Я зрозуміла, що хочу розмальовувати хмарки
- Чудово! – зраділа матуся, бо вона завжди раділа доніним ідеям. А ще – давала гарні поради. 
- Ти піди до Майстра-винахідника, - запропонувала матуся доні, - і він щось вигадає.

- Звичайно, допоможу, - сказав Майстер-винахідник, коли дівчинка розповіла йому про своє бажання розмальовувати хмаринки.
- Отже, тобі потрібен чудовий пристрій, щоб дістатись до неба.. – бурмотів він, перебираючи інструменти.
- І щоб малювати було зручно, - підказувала дівчинка.
- То тобі потрібна керована повітряна куля! Будеш на ній підлітати до хмаринки, а з корзини малювати. Я зроблю тобі найкращу в світі повітряну кулю, вона не залежатиме від вітру, а спеціальними кнопочками ти зможеш спрямовувати її куди схочеш.  

Майстер взявся до роботи так ретельно і вміло, що вже на завтра керована повітряна куля була готова.

Дівчинка залізла в корзину, натиснула кнопку «вгору» і полетіла до найближчої хмаринки. Вона дістала фарби і намалювала на ній серпневий город з соняшниками і гарбузами. А потім полетіла до іншої – і в небі над містом з’явився великий рудий кіт з блакитним бантиком на шиї. Кіт посміхався від задоволення, адже не кожній тварині випаде честь літати на хмаринці.
Люди в місті попіднімали вгору голови і теж почали посміхались, бо як же не радіти, коли в небі пливуть веселі різнобарвні хмаринки.
Відтоді дівчинка щодня піднімалась в небо на своїй керованій повітряній кулі і розмальовувала хмаринки. Коли збиралось на дощ, вона малювала на дощових хмарах веселі обличчя і навіть найбільш грізні грозові і градові хмари м’якшали, теплішали і випадали на землю лагідним літнім дощиком.
Мешканці маленького міста стали частіше дивитись не небо. Тепер в місті ніхто не сумував і не сварився, навіть якщо й була причина. Варто було подивитись на розмальовану хмаринку як настрій поліпшувався. Замість сліз на обличчі з’являлась усмішка, а ймовірний ворог ставав другом. Покинувши витрачати час на сум і сварки, мешканці міста навигадували і зробили безліч гарних винаходів та речей. За роботою вони завжди співали веселих пісень і допомагали одне одному.
А дівчинка почувалась найщасливішою серед усіх людей в місті, вона все малювала і малювала, і знала, що завжди матиме вільне місце для нових малюнків.